Читати книгу - "Чорнильне серце"

стоїть… поки вона знову не стала навколішки біля вікна. — Оно! Бачиш? — прошепотіла.

Мо виглянув з вікна, по якому безперервно стікали дощові краплі, але нічого не відповів.

— Хіба ти не божився, що злодії до нас ніколи не прийдуть, бо тут немає чого красти? — прошепотіла Меґі.

— Це не злодій, — відказав Мо, і його обличчя, коли він відійшов од вікна, було дуже заклопотане.

Серце в Меґі закалатало дужче.

— Лягай спати, Меґі, — сказав батько. — Це гість до мене.

Меґі не встигла поцікавитися, що ж то, заради всього святого, за такий гість, який з’являється серед ночі, — не встигла, бо Мо поквапився з кімнати. Вона стривожено подалася за ним. Уже в коридорі почула, як батько скинув ланцюжка на вхідних дверях, а коли вискочила в передпокій, Мо стояв у відчинених дверях.

Ніч прохопилася до будинку темна й волога, а дощ зашумів загрозливо гучно.

— Вогнерукий! — гукнув у темряву Мо. — Це ти?

Вогнерукий? Що це за ім’я? Меґі не пригадувала, щоб коли-небудь чула його, а проте воно все ж таки щось нагадувало — щось далеке-далеке, таке, що ніяк не хотіло прибрати чітких обрисів.

Надворі — ані шелесь. Тільки дощ нашіптував щось, так ніби в ночі раптом прорізався голос. Та потім почулися кроки і з темряви виринув чоловік. Мокрі від дощу поли довгого пальта липли йому до колін, і коли незнайомець вийшов на світло з відчинених дверей, Меґі на мить здалося, ніби з-за плеча в нього виткнулася невеличка хутряна голівка; принюхуючись, вона вистромилася з його заплічника й відразу сховалася назад.

Вогнерукий утер рукавом мокре обличчя й, подаючи Мо руку, промовив:

— Як ся маєш, Чарівновустий? Давненько ж ми з тобою не бачилися!

Мо, повагавшись, узяв простягнену руку.

— Дуже давненько, — відповів він, дивлячись одначе кудись повз гостя, так ніби очікував, що вслід за тим із темряви з’явиться ще хтось. — Заходь, а то ще, чого доброго, дуба вріжеш. Меґі каже, ти вже давно тут стовбичиш.

— Меґі? Ах так, ну звісно.

Вогнерукий дав Мо втягти себе до будинку. Незнайомець так пильно приглядався до Меґі, що збентежена дівчинка не знала, куди очі подіти. Зрештою вона й сама подивилася йому просто в обличчя.

— А вона виросла.

— Хіба ти її пам’ятаєш?

— Звичайно.

Меґі впало в око, що Мо, замикаючи двері, крутнув ключа в замку двічі.

— Скільки ж це вже їй? — Вогнерукий усміхнувся до дівчинки.

Дивна то була усмішка. Меґі не могла збагнути, чого в ній було більше — іронії, поблажливості чи просто збентеження. Отож вона й не всміхнулась у відповідь.

— Дванадцять, — сказав Мо.

— Дванадцять?! Лелечко!

Вогнерукий відгорнув із чола геть мокру чуприну. Вона сягала йому майже до плечей. Меґі спитала себе, якого ж та чуприна кольору, коли суха. Неголена щетина навколо тоненьких губів була руда, як ото хутро у бездомної кицьки, що їй Меґі іноді ставила за порогом блюдце з молоком. На щоках щетина в чоловіка була ріденька, мов перший пушок на підборідді у юнака. Отож рубців вона не закривала — трьох довгих блідих рубців, через які обличчя у Вогнерукого мало такий вигляд, немовби колись розбилося й тоді його зліпили наново.

— Дванадцять років! — знову проказав він. — Та вже ж… Тоді їй було… Три роки, чи не так?

Мо кивнув головою й сказав:

— Ходімо, я дам тобі що-небудь перевдягтися. — І потяг гостя за собою — нетерпляче, так ніби йому раптом припекло сховати того від доньки. — А ти, Меґі, — кинув він через плече, — лягай спати. — І, не промовивши більше жодного слова, причинив за собою двері майстерні.

Меґі стояла й потирала одну об одну холодні ноги. «Лягай спати!» Іноді, коли вона вкотре засиджувалася допізна, Мо кидав її на ліжко, мов торбу з горіхами. Іноді після вечері він ганявся за нею по всьому будинку, поки вона, захекавшись од сміху, втікала до себе в кімнату. А іноді він так стомлювався, що випростувався на канапі, й тоді вона, перше ніж іти спати, запарювала йому каву. Але ніколи, жодного разу він не спроваджував її в ліжко так, як оце щойно.

В її серці прокльовувалося настирливе, мов страх, передчуття, нібито разом із цим незнайомцем, що мав таке дивне й водночас знайоме ім’я, в їхнє життя проникла якась небезпека. І раптом Меґі пошкодувала, — так глибоко, аж сама злякалася, — що пішла по Мо: краще б цей Вогнерукий лишився стояти надворі, поки його змив би дощ.

Цієї миті двері майстерні відчинились, і дівчинка здригнулася.

— Ти й досі тут? — здивувався Мо. — Іди спати, Меґі. Ну ж бо!

На батьковому переніссі дівчинка помітила оту невеличку зморщечку, яка залягала там лише тоді, коли його щось дуже тривожило; і дивився він кудись крізь Меґі, наче думками був десь далеко-далеко. Лихе передчуття в її серці наростало, розправляючи чорні крила.

— Прожени його, Мо! — сказала вона, коли він повів її, підштовхуючи перед собою, до кімнати. — Прошу тебе! Прожени його! Він мені не подобається.

Мо спинився на порозі.

— Завтра вранці, коли ти прокинешся, його тут уже не буде. Слово честі!

— Слово честі? А пальці не схрещуєш? — Меґі дивилася йому просто в очі. Вона завжди бачила, коли батько казав неправду, хоч би як він це приховував.

— Не схрещую, — сказав Мо й на підтвердження підніс угору обидві руки.

Відтак причинив за собою двері, хоч і знав, що доньці це не до вподоби. Меґі припала вухом до дверей і прислухалася. Забряжчав посуд. «О, виходить, того рудобородого ще й відігріватимуть чаєм! Сподіваюся, він таки схопить запалення легенів, — подумала Меґі. — Тільки щоб не помирав одразу, як мати моєї вчительки англійської». Меґі почула, як на кухні засвистів чайник і Мо з тацею, заставленою посудом, рушив назад до майстерні.

Меґі про всяк випадок трохи зачекала, хоч це далося їй і нелегко, потім прослизнула до передпокою.

На дверях батькової майстерні висіла невеличка бляшана табличка. Слова, що стояли на ній, Меґі знала напам’ять. Вона ще у свої п’ять років навчилася читати оті старомодні гостроверхі літери:

Одні книжки треба смакувати,

інші — просто ковтати,

і лише декотрі слід пережовувати

й добре перетравлювати.

Тоді Меґі, щоб дотягтися до таблички й розшифрувати цей напис, мусила підставляти собі ящика. Вона гадала, що «перетравлювати» потрібно розуміти буквально, і з відразою питала себе, чому Мо почепив собі на двері саме ці слова якогось осквернителя книжок.

Тепер вона вже знала, що означав напис. Але цієї ночі він її не цікавив. Їй хотілося збагнути, що означали ті