Читати книгу - "Гра Ендера"

Віггін» зазнав невдачі, і хлопчик не мав сумнівів, що рішення про його появу на світ уряд скасував би, якби це було можливо. Невелика втрата.

Пролунав дзвоник. Дехто з учнів вимкнув свої парти, інші квапливо стукали по клавіатурі, записуючи собі нагадування на завтра, чи занотовували домашнє завдання на власні ноутбуки. А ще кілька дітей юрмилося біля принтера в очікуванні своїх роздруківок. Ендер простягнув руки над дитячою клавіатурою парти та уявив собі, що це руки не його, а дорослої людини: великі, з такими дебелими, незграбними пальцями, з товстими долонями. У дорослих і клавіатури більші, та хіба ці грубі й неповороткі пальці здатні провести таку чітку лінію, як це виходило в Ендера, — досконалу тонюсіньку лінію, спіраль у сімдесят дев’ять витків від центру до країв парти, і щоби жодного разу один виток не перетинав інший. Поки вчителька бубоніла про арифметику, він часу не гаяв. Арифметика! Ще в три роки Валентина навчила його цій примітивній науці.

— З тобою все гаразд, Ендере?

— Так, мем.

— Ти запізнишся на автобус.

Ендер кивнув і підвівся. Усі вже вийшли. Напевно, очікують на нього, гади. У нього немає на шиї приладу, який бачив усе, що бачив він, чув те, що й він. Тепер будь-хто може казати все, що заманеться, навіть якщо хлопці поб’ють його — ніхто не побачить, ніхто не врятує. З монітором у нього були переваги, зараз усе скінчилося.

Ну, ясно — ось і Стілсон: найбільший із хлопців, але не дужчий за Ендера. І ціла юрба за ним, як завжди.

— Агов, третяк!

«Не відповідати, — стримував себе Ендер. — Жодного слова».

— Третяк, ми до тебе звертаємося, друг жучар, чуєш?

«Що я їм скажу? Хоч би що сказав, це їх розізлить. Нема чого патякати».

— Ти, третяк нещасний, що, вигнали тебе? Думав, що кращий за нас, проте пташка полетіла від третячили, лише пластир залишила.

— Пропустите мене? — спитав Ендер.

— Ми його пропустимо? Чи дамо йому пройти? — дружно зареготали діти. — Ну, ясно, що пропустимо. Спочатку — руку, потім — зад, а, може, ще й коліна шмат.

Деякі дражнилися:

— Де твій птах, третяче, де твій птах, третяче?

Стілсон штурхонув Ендера, ззаду хтось пхнув його на Стілсона.

— Лети-лети, пташко.

— Теніс.

— Пінг-понг.

Нічого доброго не світить. «Нехай, якщо хтось і плакатиме, то не я», — вирішив Ендер. Коли Стілсон підняв руку, щоби його штовхнути, Ендер спробував зробити захват, але не вийшло.

— Еге! Воно ще й битися хоче? Ти зі мною боротимешся, трійчатко нещасне?

Ендера схопили за плечі й тримали. Це було зовсім не смішно, та він глузував:

— Скільки людей потрібно, щоби побити одного третяка?

— Ми люди, а не третяки, йолопе. Ти не встигнеш і оком змигнути.

Але Ендера відпустили. Він одразу щосили дав ногою в дихало Стілсону. Той упав. Ендер навіть розгубився, що йому вдалося звалити супротивника на землю з першого удару. Невже Стілсон не сприйняв бійку всерйоз, що не витримав справжнього відчайдушного удару?

На мить усі розступилися. Стілсон нерухомо лежав, а його дружки перелякалися, чи не помер він часом. Ендер гарячково міркував, що вдіяти, аби уникнути їхньої помсти. Завтра вони гуртом таке йому влаштують…

«Я маю перемогти сьогодні — і остаточно. Інакше доведеться битися з ними щодня, і ставатиме все гірше».

Ендеру було лише шість років, але він уже знав, як має поводитися справжній чоловік. Лежачого не б’ють — це звірство.

Відтак Ендер підійшов до Стілсона й ударив його ще раз — підступно — ногою по ребрах. Стілсон застогнав і перекотився. Ендер ударив його знову — у пах. На цей раз Стілсон навіть не міг стогнати, лише згорнувся калачиком і заплакав.

Сталевим поглядом Ендер обвів нападників.

— Хочете, мабуть, накинутися на мене всі разом? Ви лише так зможете мене відлупцювати. Тільки добре запам’ятайте, що я роблю з тими, хто на мене наїжджає. Коли та як я відплачу вам — дізнаєтеся.

І він ударив ногою Стілсона в обличчя.

— Це буде не так, буде гірше, — запевнив Ендер і пішов.

Ніхто не наздоганяв його. Перш ніж завернути за ріг, у коридор, який вів до автобусної зупинки, він почув за спиною:

— Гляньте, та йому ж гаплик.

Ендер притулився чолом до прохолодної стінки коридору й плакав, аж поки прибув автобус.

«Я став таким, як Пітер, — думав Ендер. — Варто було зняти монітор, щоб я став таким самим, як Пітер».

2. Пітер

— Гаразд, зроблено. Що з ним?

— Коли існуєш у чужій шкурі кілька років, звикаєш до цього. А зараз я дивлюся на його обличчя й не розумію, що в нього відбувається всередині. Я не вмію визначати, що в нього на душі, лише за виразом обличчя, я звик це відчувати.

— Годі, йдеться не про психоаналіз. Ми не ясновидці, а солдати. Ти щойно бачив, як він вирубив ватажка тієї зграї.

— Дуже переконливо, адже він не просто побив, а розтрощив його. Наче Мазер Ракхем під час…

— Правильно. Тобто комітет вирішив, що він пройшов?

— Переважно. Побачимо ще, як він поводитиметься з братом, коли не ведеться спостереження.

— Брат. Вас не лякає, що брат може заподіяти йому щось лихе?

— Ви самі казали мені, що без ризику тут не обійтися.

— Я переглянув кілька старих записів. Мені до вподоби цей хлопчик, нічого не вдієш. Тільки в мене таке передчуття, що в нас він згасне.

— Так і є — це ж наша робота. Ми злі чарівники. Обіцяємо пряники, а потім з’їдаємо цих маленьких бісенят. Ще й живцем.

— Співчуваю, Ендере, — прошепотіла Валентина, побачивши на шиї брата пластир.

Ендер лише торкнувся стіни, і двері за ним зачинилися.

— Не варто, мені краще без цієї залізяки.

— Без чого? — Пітер зайшов у кімнату, жуючи бутерброд з арахісовою пастою.

Ендер знав, що його старший брат не такий, яким його сприймають дорослі: гарний, високий десятирічний хлопчик з обличчям Олександра Македонського й густою чуприною темного волосся. Він дивився на Пітера і бачив злість чи нудьгу — дві провісниці небезпеки, що для Ендера означали біль. Очі Пітера спалахнули гнівом, тільки-но він помітив пластир.

Валентина це також зауважила.

— Він тепер такий, як ми, — мовила вона, намагаючись заспокоїти Пітера, поки той не почав бійку.

Та його ніщо не могло стримати.

— Як ми? Він носив цю штуку до шести років, а твою коли зняли? У три, а я своєї позбувся, ще й п’яти не було. Цей малий жучара майже переміг, наволоч дрібна.

«Усе добре, — заспокоював себе подумки Ендер. — Говори-говори,