Читати книгу - "Категорія Зет"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дені!
У цілковитому розпачі я нахилився перед ним.
— Що трапилося?
— Келих розбився… — він беззвучно плакав. — Цей проклятущій келих розбився. Я так і думав, коли падав, що поріжусь…
— Але це неможливо… На кораблі немає посуду, що розбивається!
Він лише схлипнув, і я отямився. Промив йому руку, огледів порізи — вони виявилися неглибокими, перебинтував. Даніель якось увесь обм’як, в нього розболілася голова. Я допоміг йому дійти до каюти, потім повернувся до їдальні. На підлозі дійсно лежали залишки келиха. Що за дурниця? Я взяв один з відламків, підсунув під ніжку стола, надавив… З таким же успіхом я міг ламати кусок гуми. Цей сорт скла лише гнеться від удару.
Я постояв, дивлячись, як заметушився кіберприбиральник. Потім відкрив холодильник. Треба нагодувати Дені, та й мені хотілося їсти.
Увечері Даніель став таким, як завжди. Хоча ні. Він став таким, як в перший день на «Антаресі». Боязко мені посміхнувся і попросив зіграти з ним у шахи. Чомусь мені не захотілося відмовляти. Мабуть, стало його шкода.
Грав він погано. Здається, основними його партнерами були кіберпрограми, а це завжди накладає відбиток на манеру гри. Я легко виграв першу партію, а другу, зневажаючи себе за слинявість, відверто здав. Але Даніель цього не зрозумів. Збираючи фігури, він просто-таки світився від радощів. Дивлячись на нього, і я почав посміхатись. І чого в ньому знайшли люди зі Служби? Звичайній хлопець, нічого примітного… Даремно я так жорстко за нього взявся…
Даніель убрав шахи й нерішуче подивився на мене. Йому явно кортіло щось запитати.
— Про що замислився, Дені? — не витримав я.
— Цей поштовх… Від чого він трапився?
Я знизав плечима.
— Тут повно метеоритів. Корабель здійснив маневр, ось і все.
— А це небезпечно?
— Ну, якщо дасть йому по реактору… В кращому випадку залишимось без тяги, в гіршому…
— І це може статися?
— В будь-який момент, — зітхнувши, сказав я. Зрозуміло, здорово перебільшуючи. Захисні поля здатні відхилити більшу частину метеоритів. Але Даніель сприйняв мої слова всерйоз. Він про щось задумався. Я не утримався і запитав:
— Даніель, чому тебе відправили на Землю?
Він скорчив смішну гримасу.
— Я не знаю.
Мабуть, то була правда. Я не встиг подумати. Кліпнувши, згасло освітлення, і водночас корабель зазнав удару, порівняно з яким денний поштовх був цілковито невразливий. Мене підкинуло, і щось величезне і пласке гупнуло мені по спині. Я ще встиг збагнути, що це стеля, і втратив свідомість.
Лампи світили тьмаво — явно від аварійного генератора. Але навіть у такому світлі обличчя Даніеля було біле, як сніг. Не уявляю, як він зумів підтягти мене до кондиціонера — хоча гравітація й упала наполовину, його хитало на кожному кроці. Як би там не було, струмінь холодного повітря привів мене до тями. Я спробував підморгнути Даніелю і досить легко підвівся.
— Повітря є, гравітація, світло також… Отже, нічого страшного. Не реви!
Він дійсно розплакався.
— Я боявся, що ви померли…
— Не зовсім.
Я штовхнув двері. У коридорі також горіло аварійне світло. Що ж, відеофон і термінал я знищив, як того вимагає інструкція «зет». Але залишився ще робот…
Він, як і раніше, заслонював собою закритий люк. Абсолютно неушкоджений, як і належить такій машині.
— Стояти!
Без інтонацій, без емоцій. Я розумів, що підкорюватись мені він не буде. Бойовий робот виконує свою програму, його не переконаєш. Але ж…
— Зв’язок з рубкою! Забезпеч зв’язок!
Здавалося, що наїжена маніпуляторами чорна куля задумалася.
— Неможливо. Зв’язку немає.
— Чому?
— Через відсутність рубки.
— Вона зруйнована?
— Ні, рубка катапультована.
Таким же тоном робот міг повідомити про температуру повітря. Немає в роботів емоцій. Але я-то не робот… Моя рука повільно лягла на рукоять лайтинга. Досить оригінальній спосіб самогубства — підняти зброю на бойового робота. Але тут я побачив Дені. За секунду я пригадав і свої обов’язки. Але зупинили мене його очі…
Поки ми йшли до оранжереї, я на щось сподівався. Цілковито за звичкою. Мені занадто добре відомо, в яких випадках катапультують рубку.
Скляний купол був залитий тьмяним багровим світлом, що пробивався звідкись ззовні. Внутрішнє освітлення оранжереї не працювало, і здавалося, що ми стоїмо у звичайнісінькому лісі і дивимось на сідаюче сонце. Тільки то було не сонце…
Двигуновий блок «Антареса», ребристий двадцятиметровий циліндр з розчепіреними стабілізаторами, від розжарення вже почервонів.
Я повернувся до Даніеля і сів поруч. В куполі було прохолодно, дзюрчав дистильованою водичкою струмок. Тремтячі на листі дерев червоні відсвіти здавалися зовсім не страшними. Я не відчував навіть образи на капітана і навігатора. Якщо вони покинули корабель, значить, шансів заглушити реактор уже не було. Така доля…
— Що це за світло? — раптом запитав Даніель.
— Реактор, — не подумавши, відповів я.
Дені підняв голову, його обличчя напружилося.
— Ми вибухнемо?
Я взяв його за руку, упевнено заявив:
— Звичайно ж ні. Ми не вибухнемо. Просто переліт затягується.
Не люблю брехати. Але зараз мені доведеться побути брехуном лише дві-три хвилини. Дені, здається, повірив, розслабився. Його тонкі пальці довірливо завмерли у моїх долонях. Я заплющив очі… Лусне, ніби паперовий, титановий кожух, і стиснута полем плазма вирветься назовні. Зараз… Мною раптом опанувала безглузда жадоба життя. Де завгодно, як завгодно, але жити! Я відчув, що люблю цей світ, Землю, зірку Антарес, де народився, корабель «Антарес», на якому літав, дівчину з дванадцятої бази, що обіцяла подумати до мого повернення, офіцерів Служби, лотанських солдатів, Даніеля Лінка, категорію «зет»…
— Не хочу! Не треба!
Дені шарахнувся від мого крику і розтягся на клумбі з квітами. Я відкрив очі, закрив, відкрив знову. В куполі було темно. Реактор заглухнув.
Корабель, точніше, його залишки, летів далі. Куди? Зорі повільно пропливали в овали ілюмінатора, зміняли одне одне сузір’я — «Антарес» безладно обертався.
Втратив орієнтацію не лише корабель. Втратив її і я. Я робив те, зо заборонено інструкцією «зет». Я думав.
Чим міг загрожувати Землі Даніель Лінк? Забороненою інформацією, яку випадково узнав? Ні. У таких випадках все кінчається на місці. Він міг шпигувати на користь Лотана… Маячня. В таких випадках також не церемоняться.
Я думав про Даніеля, нібито це було найважливішим у нашій ситуації. Ось вже дев’ять днів, як «Антарес», позбавлений тяги та керування, дрейфував у космосі. І кожний день зменшував наші шанси.
Світло у каюті було вимкнуте. Лише над ліжком Даніеля горіла лампа — він, як завжди, читав якусь книгу. Скориставшись тим,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Категорія Зет», після закриття браузера.