Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

пострілів. Я не сумнівався, що козулі кінець, бо постріли не повторювались. Той, хто стріляв, якби промахнувся, неодмінно ударив би вслід. Автомат — штука азартна.

Мені стало жаль козулі. Вона так легко, так вільно бігла! Не знаючи, навіщо мені це потрібно, я рушив піщаною дорогою туди, де прогриміли постріли. Мабуть, у мені заговорило співчуття розвідника. Розвідник часто опиняється в ролі переслідуваного. Коли повісять над головою зо дві ракети на парашутиках і висвітлять тебе на якомусь відкритому полі, та пустять із флангів перехресні трасери, та ще підключать зо два ротних міномети, — отоді відчуєш, що значить втікати від мисливця.

2.

— Пий, трясця твоїй матері, — каже баба Серафима, наливаючи молока у глиняний кухоль, розмальований виноградиком.

«Трясця» — це улюблена її приповідка, і баба антітрохи не замислюється над тим, що згадує свою власну дочку…

— Де тебе чорти носять? — питає вона, дивлячись на мене й тримаючи в руках глечик, у якому приємно шелестить, осідаючи шумовинням, тепле молоко. — Де це ти собакам сіно косиш? Мабуть, злигався з якоюсь нашою телицею, вони у нас гладкі, а ти он який! Тобі не про це думати слід…

— І в кого ви вдалися, бабцю, добра подруго бідної моєї юності? — питаю я.

І справді, в кого? Дід мій, вусатий, хитрий і норовливий запорожець Капелюх, який приїхав на Полісся буцімто з вільної Хортиці, забажав неодмінно взяти собі білоруску — чув, що білоруски приязні, лагідні і слухняні. Тричі їздив дід «на північ» і нарешті привіз Серафиму. Гарна вона була Серафима, старі люди в Глухарці пам’ятали про це, як пам’ятали й те, що на третій день медового місяця дід вилетів з хати мов оглашенний, і на плечі у нього був знак від рогача.

Дід рано помер від паралічу, і ось тоді й з’ясувалося, що Серафима любила його до нестями. Товариш мировий посередник Сагайдачний запевняв, що це типовий слов’янський варіант кохання.

Після дідової смерті Серафимі довелося скрутно. Вона працювала коло печей на гончарному заводику і підгодовувалася ще з того, що — потай, звичайно, — була за повитуху. Усе, що заробляла, Серафима відсилала моїй матері. Вона й мене утримувала, коли я вчився у київській школі, а мати вийшла заміж та й виїхала. Від матері я одержував гарні листівочки і признання в тому, що ніжно любить мене, а від Серафими — гроші.

Доливши в кухоль молока, баба знову ставить суто риторичне запитання:

— І де твої кишки мордує, Господи прости?

Не можу ж я розповісти їй, що йду за кілометр до «передбанника» і там лежу самотньо, дивлюся в небо, згадуючи хлопців, та й взагалі думаючи чорт зна про що. Або вирушаю на хутір Грушевий до сімдесятирічного Сагайдачного на довгі розмови. Для єдиного парубка на селі дивно отак гайнувати час… Ні, про це я не можу розказувати навіть бабі. Досить нам одного дурника в селі — Гната.

Я мовчки допиваю молоко, і баба забирає кухоль.

— Дякую, неню, — кажу я. Слово діє на бабу безвідмовно. Це своєрідний пароль, відомий тільки двом спільникам. Баба, і так зморщена, мов узбецький кишмиш, що видають на карточки замість цукру, геть закутана у страшенно драні хустки й кацавейку, раптом усміхається, ще більше зморщуючи своє личко. Вона показує жовті зуби, «розташовані окремо», як сказав би Дубов, пояснюючи орієнтири, перш ніж вирушити на завдання. Очі перетворюються на дві вишневі кісточки, але й вони тонуть у плетиві зморщок. Ну й бабця! Невже вона була колись красуня?

— Чортяка кульгавий! — каже баба.

Усміхається вона недовго.

— Пошти немає? — запитую я і падаю на застелений рядном тапчан. — Мовчить військкомат?

Три мої заяви луснули як у лісовій хащі. Навіть повторного огляду не збираються робити. Тиловики!.. Канцеляристи!.. Не знаю, чому їх бентежать два метри вирізаних кишок. Начебто тих, що лишилися, мені не вистачить. У людини, казали в госпіталі, дев’ять метрів кишок.

Баба не відповідає, грюкотить чавунцями в печі.

— Так була пошта чи ні? — питаю я.

Баба гуркає в печі, соває каглянками, гримотить у залізну заслінку, мов у барабан. Неписьменна Серафима боїться пошти, сподівається од неї каверзи.

— Чи ви оглухли, бабусю?

Те, що козулю вбили, на мене чомусь неприємно вплинуло. Їх було двоє, мисливців, і один з них узяв козулю на плечі й поніс. Сліди розповіли. На дорозі лишилися відбитки чобіт і кров. Багато крові: напевно, одна з куль влучила в серце або в артерію. З автомата не так-то й просто влучити в козулю, коли вона біжить. Мабуть, стріляв фронтовик. По який бік фронту воював він? У нашому Поліссі тиняються різні людці. Ліси тут густі, багаті ліси. Якщо комусь спаде на думку повісити на дубовому суку «яструбка», то ось він, той сук, рядом, не треба довго шукати.

— Бабцю! Пошта була?

Серафима, освітлена червоними відблисками, шурує в печі, мов паровозний кочегар, і насуплено мовчить.

Рушники, набори фотокарток, ікони на покуті, жмутики трав, порозвішувані по стінах на просушку, віхтики полину — усе це починає дратувати мене. Обридло мені в тилу!

— А, чортовиння!

Я враз зіскакую з ліжка — тільки тепле молоко булькає. Під три чорти остогидлу хату! До Варвари, чи що, податись? На що тільки не зважишся від нудьги… Варвара зразу ж поставить на стіл пляшку. В неї наче тютюнового диму напустили, в оту пляшку, такий на Поліссі сизий самогон. Господиня сяде напроти, уп’ялиться своїми сливами. Ну й… Попеленко недарма казав, що Варвара проста й безвідмовна в поводженні, як російська трьохлінійка. Правда, я не був певен, що в руках у Попеленка трьохлінійка безвідмовна.

— Ти куди? — Баба Серафима стає перед дверима, тримаючи рогача в положенні «до ноги». — Куди це ти зібрався? З-під рудої кобили яйця красти?.. Ну, була пошта, була, удавись ти нею, як старий Субоч риб’ячою кісткою вдавився!

І з цими словами баба кидає рогача, лізе за Миколая-угодника, ікону, що найвище висить на покуті, й дістає складеного удвоє рожевого папірця. «Ожинський райвіськом…» — і підпис гачком.

Повістка!

— Серафимо Іванівно, дайте я вас розцілую, неню!

Але баба Серафима ридає, витираючи обличчя закіптюженою рукою.

3.

У військкоматі, у приймальні, на ослонах сиділи чоловіки, курили в кулак, роздивлялись плакати, перемовлялись. У призначену годину щілясті двері відчинились, і до приймальні зайшов парубок з аркушиком у руках. На вилинялій гімнастерці в нього були червона і жовта смужки.

— Капелюх є? — спитав він.

Не люблю, коли мене на прізвище називають… Капелюх — це все одно що тюхтій. Не дуже воно личить розвідникові.