Читати книгу - "Леопард"

гри в тому, щоб вона, нехтуючи забороною, все-таки смикнула за мотузку, щоб… трапилось щось жахливе. Але що може трапитись? Що це за кулька?

Звісно, це гра — жорстока гра. Її втягнули в неї силоміць. Біль ставав чимраз нестерпніший, горло набрякало, ще мить — і вона задихнеться.

Замість крику вона спромоглася лише схлипнути, кліпала й кліпала очима, але сліз не було.

Пальці намацали мотузку. Вона обережно смикнула.

Певна річ, їй було неабияк прикро, що вона так і не встигла зробити бажаного. Але якби життя перенесло її раптом в якесь інше місце, будь-куди, вона б погодилась на все. Їй просто хотілося жити. Та й по всьому.

Вона смикнула за мотузку.

Із шпичаків вискочили голки. Кожна завдовжки сім сантиметрів. Чотири прошили щоки, дві встромились у верхню щелепу, дві прошили ніс, дві — підборіддя, дві проткнули стравохід, ще одна уткнулася в праве очне яблуко. Дві голки пройшли крізь заднє піднебіння, діставшись мозку. Але не це стало причиною смерті. Через металеву кулю вона була не в змозі виплюнути кров, яка ринула з ран просто в рот. Натомість кров потрапила в гортань, а звідти — в легені. Кров перестала насичуватися киснем, що спричинило зупинку серця. Отже судовий лікар у своєму звіті написав: церебральна гіпоксія, себто нестача кисню у мозку. Тобто Боргні Стем-Мюре потонула.

Розділ 2. Прояснююча темрява. 18 грудня

Дні покоротшали. На вулиці ще ясно, але тут, у моїй монтажній, завжди сутінки. У світлі моєї настільної лампи люди зі світлин на стіні дивляться дражливо-радісно, ніби нічого не підозрюючи. Вони сповнені сподіваннями, безперечно, навіть сумніву не мають, що попереду в них — довге життя, тихе, безмежне морське плесо часу. Я їх вирізав із газети, прибравши сльозливі розповіді про шоковану родину та описи знайденого трупа, від яких холоне серце. Залишив лише одну світлину, яку родич чи друг віддав безцеремонному журналістові — саме ту, зняту щасливої миті, коли вона посміхалася, немов була безсмертною.

Поліція знає небагато. Наразі. Але невдовзі роботи їм додасться.

Де принишкло оте, що робить людину вбивцею? Чи це щось вроджене чаїться у якомусь гені? Спадкова схильність, що її хтось має, а хтось — ні? Чи до цього спричиняє необхідність, що розвивається у взаємодії з навколишнім світом? Або якась стратегія виживання, хвороба, що рятує життя, раціональне божевілля? Адже коли хвороба — лихоманковий обстріл тіла, то божевілля — вимушений відступ в укриття, де можна знов окопатися.

Особисто я дотримуюсь думки, що здатність убивати споконвіку притаманна кожній пересічній людині. Адже наше існування — це одвічна боротьба за блага, а той, хто не спроможний убити ближнього, не має права на існування. Хай там що, а вбити — це всього-на-всього наблизити невідворотне. Смерть ні для кого не робить винятку, і це добре, бо життя — це біль та страждання.

У цьому сенсі кожне вбивство — це акт милосердя. Цього не усвідомлюєш, коли сонце гріє тобі шкіру, вода, дзюркочучи, змочує тобі губи, й ти відчуваєш ідіотську жагу жити з кожним ударом серця й ладен заплатити за ще одну мить усім, чого досяг за життя: гідністю, становищем, принципами. Саме у цю мить треба рішуче втрутитися, нехтуючи цим ілюзорним сліпучим сяйвом. Іти аж до кінця. Допомогти опинитися в холодній, доконечній темряві. Пізнати холодну сутність. Істину. Позаяк саме її я мав віднайти. І знайшов. Те, що обертає людину на убивцю.

А що ж до мого власного життя, невже я теж гадаю, що це безмежна неозора морська гладінь?

Аж ніяк. Невдовзі я теж опинюся на звалищі смерті, разом з рештою виконавців ролей у цій коротенькій драмі. Утім, хай тіло обернеться в ніщо, і лишиться лише голий кістяк, все одно зуби шкіритимуться усмішкою. Саме заради цього я нині живу, у цьому — єдине виправдання мого існування, моя можливість очищення, вивільнення від ганьби.

Але це лише початок. Зараз я вимкну лампу й вийду на денне світло. Хоч його лишилось зовсім трохи.

Розділ 3. Гонконг

Дощ ніяк не вщухав. З неба лило й лило як з відра — і отак день у день. Земля набрякла водою, асфальтові дороги попровалювались, перелітні птахи не полетіли у вирій, а у новинах розповідали про комах, які досі так далеко на північ не просувались. Календар запевняв, що прийшла зима, але земля у парках Осло не лише не вкрилася снігом, але й не побрунатніла. Газони зеленіли заманливо, як спортивні майданчики зі штучним покриттям в Согні, де затяті спортсмени вже почали бігати підтюпцем у своїх лижних костюмах від торговельної марки Бйорна Делі, так і не дочекавшись нагоди побігати лижнею навколо озера Согнсванн. Напередодні Нового року заліг щільний туман, отож звуки хлопавок і ракет, які запускали в Осло, лунали аж до Аскера. Але годі було роздивитися навіть ті феєрверки, які запускали на власному газоні. Хай там як, а того вечора норвежці напалили піротехніки на шістсот крон з кожної родини. Про це свідчило одне з опитувань споживачів, з якого випливало, що кількість норвежців, які втілили свою мрію про біле Різдво на білих таїландських пляжах, зросла вдвічі за останні три роки. Утім, у Південно-Східній Азії погода теж неначе очманіла, й загрозливі позначки, які зазвичай з’являлися на мапах прогнозу погоди лише в сезон тайфунів, нині вишикувалися над Китайським морем. У Гонконзі, де зазвичай лютий вважають найсухішим місяцем, цього ранку періщило, як з відра, тож через погану видимість літак, що здійснював рейс номер 731 авіакомпанії «Cathay Pacific Airlines» з Лондона, мусив кружляти зайве коло, перш ніж сів в аеропорту Чхеклапкок.

— Ви ще подякуйте, що нам не довелося сідати на старому аеродромі, — промовив пасажир, що скидався на китайця, до Каї Сульнес, котра уп’ялася у підлокітники так міцно, що суглоби на пальцях аж побіліли. — Він розташовувався просто у місті, й тоді б ми точно врізались у якийсь хмарочос.

Це були перші слова, які пролунали з його вуст, відколи вони здійнялися у повітря дванадцять годин тому. Кая вмить охоче відволіклась від думок про те, що її від землі відділяє лише повітря, й наразі — досить турбулентне.

— Дякую, пане, ви мене втішили. Ви англієць?

Він сіпнувся, наче отримав ляпаса, й Кая усвідомила, що, схоже, страшенно його образила, припустивши, що він — один з колишніх колонізаторів.

— Ви… е… теє… мабуть, китаєць?

Він рішуче захитав головою.

— Гонконзький китаєць. А ви, пані?

Кая Сульнес на мить замислилась: чи не відповісти, що вона «хоксундська