Читати книгу - "Кагарлик"

вулицею на бричці, запряженій конем, замахнувся на нього батогом і застиг у цій незручній позі. З його цигарки йшов дим, і його клуби заледеніли у повітрі химерною квіткою.

1100

“У вас іще десь півтори хвилини, — сказав Бірджир. — Не шукайте Олену, це даремна втрата часу. Не повертайтесь у Київ. Знайдіть собі добру рушницю, навчіться вирощувати овочі та доїти корову. Уникайте довгих стосунків з людьми. Стріляйте завжди першим. Порівнюйте схожі історії, почуті від різних людей, та шукайте в них невідповідності. Якщо вас у чомусь гаряче запевняють, то, скоріше за все, це забобони. Не жалкуйте та не сподівайтеся: до певної міри все вже вирішено. Якщо ви не вірите мені або не розумієте моїх слів, можете про все забути: нічиї поради вам однаково не допоможуть. Увага! Зупинка 15 секунд. Мерщій виходьте!”

1200

Я відчинив двері та майже випав на вулицю. Це була окраїна великого міста: десь далеко височіли багатоповерхівки. Я зіщулився від холоду, дув крижаний вітер, скрізь лежали купи брудного снігу. Поряд проїжджав той самий дід на бричці. У сірому кожусі, смушковій шапці та з великою брудно-жовтою бородою, він нагадував Діда Мороза з глибокого українського села. Удар батогу. Дід махнув мені рукою, ніби запрошуючи, я застрибнув туди і зарився під рядно у купу ганчір’я. “Чого це ти тут пригрівся?” — спитав дід. — “Так ви ж наче махнули!” — “То я сякнувся”. — “І що мені — сходити?” — “Та ні, лишайся”. Трясе.

1300

Накрапував дощ. Дід мугикав собі під носа одноманітну пісню. Ми їхали битим шляхом повз якісь села. Мені здавалося, що пройшло вже декілька тижнів. “Куди ми їдемо?” — спитав я його. — “Так у Кагарлик же. У мене там хата на краю, хазяйство, худоба. А ти хто?” Треба терміново щось придумувати. “Я опозиційний журналіст. Втік від переслідувань влади. Ви мене сховаєте?” — “А чого ж не сховати? У нас тут у сусідньому селі один генерал міліції цілий рік у сараї ховався. А в Тарасівці, кажуть, у льосі так взагалі мільярдер живе. І чого їм усім у нас треба?” Кінь раптом зупинився.

1400

Оскільки, як каже Аристотель, “сумніватися в окремих випадках корисно”, го і я мав би засумніватися у тому, що лежу скоцюрблений на возі під купою лахміття, а дід вмовляє коня рушити далі та розповідає мені свій вчорашній сон: “Вертаюcь оце я з полювання, нічого не вполював, коли бачу — хату мою геть занесло снігом, ледве двері розкрив, а там усередині все чисто покрижаніло, і гість сидить у моїй старій шапці. Я до нього, бачу — в нього ще й кожух мій і люлька моя в зубах. Придивився уважніше — а то ж я і є. Сиджу мертвий, скам’янілий від холоду”.

1500

Чи існує чаклунство? Якщо згадувати про нього у контексті лихопомних “окремих випадків”, то надії на притаманну йому магічну силу мало. Сни ж навпаки своїм грубим реалізмом повертають нас на грішну землю, чи не замінити ці три маловиразні речення чимось іншим? “Я зрозумів, — сказав мені дід, — що так виглядає мій кінець. Живу сам, баба давно померла, із сусідами я посварився. Як помру, то ніхто й не згадає. Люльку ту і шапку, й кожух я викинув. Але це не допоможе. Ти допоможеш. Ти ж будеш у мене жити? В нас краще, ніж у місті, бо правильно”. Я не міг заперечити, бо не пам’ятав, як неправильно. Взагалі не розумів його.

1600

Нам кажуть, що у снах брехня все й омана, та бачимо ми сни подекуди такі, що справдяться цілком. “У мене там трояндами не пахне, бо прибирати нема кому, пораюся, як можу, але все до ладу”, — буркотів собі під ніс дід Петро, ніби побоюючись, що я не дам згоди жити в нього. Про Олену тут ніхто не чув. Дивне відчуття збайдужілості охопило мене. Так почувається молоток, і якщо він ніяк себе не почуває, то саме так почував себе я з моєю важкою, справді залізною головою та глухим дерев’яним тілом. Ось саме такого інструмента і потребував дід Петро у своєму занепалому хазяйстві.

1700

Щасливою передвісткою здається тепер мені той факт, що доля поставила на моєму шляху такого вправного та орудного чоловіка! Шкода лише переймає мій дух через вкрай обмежені можливості, які не дають дозволу віддячити йому відповідним чином, але ж і становище моє для того не видається придатним. Він вдягнув мене, мов самого себе і навіть краще, навчив стріляти, доїти корову, козу, рубати рясні дрова та пити нерозведений спирт серед поля у морозну погоду, коли вуса намертво примерзають до бороди, і слова в їхньому сплющеному вигляді лізуть нахабним угугумом, ніби скиглення скривдженої чупакабри. Городянин давно спалив свій диван, а ми у теплі радіємо.

1800

Є хліб — буде й пісня... Після вечері дід Петро наспівував ту ж саму пісню, що й завжди. Я не міг розібрати жодного слова, а мелодія була схожа одночасно на все одразу. Але щоразу він співав її з іншою інтонацією, залежно від настрою. Іноді мені здавалося, наче це не він співає, а вітер видмухує крізь його сухе й порожнє тіло чудернацькі фіоритури. Раптом пісня перервалася. “От ти розумна, начитана людина, маєш у місті знайомства різні, а живеш тут при мені, мов той кіт. Навіщо?” — “Трапляються часи, коли коти мають більше переваг, аніж розумні люди, а нині й котам непереливки”.

1900

Читачу, друже! ...Ти подумай! Цілий день зранку прошвендяв я з рушницею полями та перелісками, багато разів ловив на мушку казна-що і навіть навмання бабахнув — і все дарма! Повернувся, бачу — хату геть снігом занесло. Ледве двері розкопав. Клятий дід грубку не розтопив, сидить на припічку у кожусі з люлькою в зубах та до мене хитро посміхається. Помер він, мабуть, іще до обіду, бо вже встиг задубіти. Ось тепер і місце шикарне звільнилося! Все одно не пам’ятаю, хто я такий, тож буду дідом Петром. Корова, коза, свиня, кури, кіт, рушниця... він не залишив мені у спадок тільки свій нічний кашель.

2000

Так само, як і три роки тому, в цей ранковий час на початку березня дід Петро, тобто я, їхав до Обухова міняти сало на патрони. Чим ближче до Києва, тим більше спалених