Читати книгу - "Останнє бажання"

Велерад, війт Визими, почухав підборіддя, замислився. Не був ні забобонним, ні боязким, але не мав охоти залишатися з біловолосим сам на сам. Врешті зважився.

— Вийдіть, — наказав вартовим. — А ти сідай. Ні, не тут. Отам далі, коли ласка.

Незнайомець сів. Не мав вже ні меча, ні чорного плаща.

— Прошу, — промовив Велерад, граючись тяжким буздиганом, що лежав на столі. — Я Велерад, війт Визими. Що можеш мені сказати, мосьпане розбійнику, перш ніж підеш до льоху? Троє вбитих, спроба наслання вроків, непогано, зовсім непогано. За такі речі в нас у Визимі саджають на палю. Але я людина справедлива, тож передше тебе вислухаю. Говори.

Ривієць розстебнув кубрак, видобув з-під нього сувій білої козлячої шкіри.

— Прибиваєте це на роздоріжжях, по корчмах, — тихо сказав. — Правда те, що там написано?

— А, — мугикнув Велерад, оглядаючи витиснуті на шкірі руни. — Он воно що. Як же я відразу не здогадався? Атож, істинна правда. Підписано: Фолтест, король, пан Темерії, Понтару і Махакаму. Себто, правда. Але універсал універсалом, а закон законом. Я тут, у Визимі, пильную права і порядку. Людей забивати не дозволю! Ясно?

Ривієць кивнув головою на знак того, що ясно. Велерад гнівно засопів.

— Відьми́нський знак маєш?

Незнайомий знову сягнув у викот каптану, вигріб звідти округлий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні була зображена вовча голова з вищиреними зубами.

— Якесь ім’я маєш? Все одно яке, не з цікавості питаю, а щоб розмову полегшити.

— Називаюся Геральт.

— Може бути й Геральт. Як судити по вимові, з Ривії?

— З Ривії.

— Так. Знаєш що, Геральте? З отим, — Велерад ляснув по універсалу відкритою долонею, — дай собі спокій. То поважна річ. Вже багато хто пробував. Це не те саме, що кількох гульвіс хльоснути.

— Знаю. Це, пане війте, моя професія. Написано: три тисячі оренів нагороди.

— Три тисячі, — Велерад видув губи. — І королівна за жону, хоча цього милостивий Фолтест не дописав.

— Королівна мене не цікавить, — спокійно сказав Геральт. Він сидів нерухомо з руками на колінах. — Написано: три тисячі.

— Що за часи, — зітхнув війт. — Що за кляті часи! Двадцять років тому хто б подумав, хоч на п’яну голову, що будуть такі професії? Відьми́ни! Мандрівні вбивці василісків! Переїзні приборкувачі драконів та потопельників! Геральте? В твоєму цеху пиво дозволене?

— Звісно.

Велерад плеснув в долоні.

— Пива! — закричав. — А ти, Геральте, сідай ближче. А, що там…

Пиво було холодним і пінистим.

— Кляті часи настали, — промовляв Велерад, потягаючи собі з кухля. — Розвелося всякої нечисті. В Махакамі в горах аж роїться від боболаків. По лісах давніше лишень вовки вили, а тепер бач: упирі, біхреси якісь, де не плюнеш, вовкулака чи інша паскудь. По селах бісиці й лісниці[3] крадуть дітей, вже на сотні лік пішов. Хвороби, що про них ніхто раніше й не чув, волосся дибки стає. Та ще й ото на додачу, — штовхнув сувій шкіри по стільниці. — Не дивно, Геральте, що такий попит на ваші послуги.

— Це королівський універсал, пане війте, — Геральт підняв голову. — А знаєте, що й до чого?

Велерад відкинувся на кріслі, сплів долоні на животі.

— Що й до чого, кажеш? Знаю. Не те, щоб з перших рук, але з надійного джерела.

— От це мені й потрібно.

— Уперся ти. Як хочеш. Слухай, — Велерад ковтнув пива, притишив голос. — Наш милостивий Фолтест, ще королевичем бувши, за правління старого Меделла, свого батька, показував нам, на що здатен, а здатен був на багато. Ми сподівалися, що з віком минеться. А тимчасом невдовзі після своєї коронації, якраз після смерті старого короля, Фолтест переплюнув самого себе. Нам всім аж щелепи відвисли. Коротко кажучи: змайстрував дитину своїй рідній сестрі Адді. Адда молодша від нього була, завше вони разом трималися, але ніхто ні про що не здогадувався, ну, може королева… Щоб довго не розводити — дивимося, аж Адда з отакенним черевом, а Фолтест починає закидати про шлюб. З сестрою, збагнув, Геральте? Ситуація враз стала гарячою як дідько, бо саме Визимир з Новіграду намислив видати за Фолтеста свою Дальку, посольство вислав, а тут треба короля за руки-ноги тримати, бо вже рветься послів бити й лаяти. Ще добре, що насухо обійшлося, а то ображений Визимир бебехи нам би випустив. Потім, не без допомоги Адди, яка вплинула на братчика, вдалося відраяти шмаркача від кгвалтовного[4] шлюбу. Ну, а потім Адда вродила, у належний час, аякже. А тепер чуй, бо саме починається. Небагато людей бачило, що там виродилося, але одна повитуха вискочила з вежі через вікно і забилася, а інша здуріла й досі така. Отож, думаю, що наше байстря над байстрюками аж надто гарненьким не було. Дівчинка, але відразу ж померла, бо, схоже, ніхто не квапився їй пуповину перев’язати. Адда, на своє щастя, пологів не пережила. А потім, брате, Фолтест ще раз впоров дурницю. Треба було те байстрюча спалити чи, я знаю, закопати десь на пустирі, а не ховати у саркофазі в підземеллі палацу.

— Та вже запізно розважати, — Геральт підняв голову. — У всякому разі, треба було когось зі Знаючих прикликати.

— Це ти про тих шахраїв з зірками на капелюхах? Аякже, з десятеро їх злетілося, але вже потім, коли з’ясувалося, що саме лежить у тому саркофазі. І що з нього ночами вилазить. А не відразу почало вилазити, ні. Сім років після похорону був спокій. Аж тут якоїсь ночі, саме місяць був уповні, в палаці крик, вереск, переполох! Що там довго казати, ти ж на цьому знаєшся та й універсал читав. Немовля в труні підбільшало і то непомалу, а зуби такі виросли, що ліпше й не можна. Одним словом, стрига. Жаль, що ти трупів не бачив. Так, як я. Певно, ти б тоді Визиму здалека обходив.

Геральт мовчав.

— Отоді, — тягнув далі Велерад, — як я й казав, Фолтест скликав до нас цілу громаду чарівників. Джерґотіли один поперед одного, ледь не побилися тими своїми патерицями, що їх носять, певно, аби від псів відбиватися, як хто нацькує. А, думаю, хтось постійно цькує. Вибачай, Геральте, як маєш іншу думку про чародіїв, при твоєму ремеслі певно що маєш, але для мене то дармоїди й дурні. Вас, відьми́нів, люди більше поважають. Ви, принаймні, як би то сказати? — конкретніші.

Геральт усміхнувся, але не коментував.

— Ну, але до речі, — війт заглянув до кухля, долив пива собі й ривійцеві. — Деякі поради чарівників видавалися не найдурнішими. Один казав спалити стригу разом з палацом і саркофагом, інший раяв відрубати їй