Читати книгу - "Вогнепальні й ножові"

котились важкі фургони з якимись потворами,

і вагітні жінки несли за ним чиїсь голови на срібній таці,

і п’яні янголи літали над ним повітряними коридорами

від трамвайної лінії

до сортувальної станції.

«Вони сіли за стіл, накритий на всіх…»

Вони сіли за стіл, накритий на всіх,

поскидавши шкірянки й важкі піджаки.

Відімкнули мобільники, поклавши їх

біля себе, на стіл, де темніли пляшки.

Охорона вийшла. Й свіжа імла

вихолоджувала вечірній туман

і торкалася вікон густого тепла,

мов жіночі пальці – відкритих ран.

Він усім наливав, хто сидів за столом.

Наливав по вінця, як самому собі.

І токайські вина, ямайський ром

відбивали світел вогні голубі.

Наливав і думав: «Коли тепер

ми іще зберéмось без жодних справ?

Ще усі живі й ніхто не помер.

Я їх сам знаходив і вибирав.

Я їх сам кришував і сам боронив,

я їх вів за собою крізь морок і страх,

я тримався за них і дбав про них,

і запалював сонце на їх прапорах.

Молоді й веселі, неголені й злі,

вони правлять світ, як я їх учив.

Я їх знаю всіх, хто при цьому столі

глушить ром і мадеру, яка гірчить.

Я підтримую кожного словом своїм,

я дарую впевненість та благодать,

я годую їх і наливаю їм.

Але хто із них усіх мене здасть?

Хто та сука, яка мене закладе?

Хто прикличе зраду на цей поріг?

Хто зламає слова осердя тверде

й підведе під мінтовські волини всіх?»

…Наймолодший із них, із рубцем на щоці,

той, що паленим джином запивав кокаїн,

нервував за столом, як усі курці,

що не можуть курити свій нікотин,

і кричав йому: «Бос, ну що за діла?

Ми усіх порвемó, нам підкаже шлях

наша вдача, яка нас завжди вела,

наша зброя і кулі в наших тілах!»

Але він наливав йому і говорив:

«Кожна вдача рано чи пізно мина.

Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори,

всі рахунки, адреси та імена».

Й молодий мовчав, не маючи слів,

й задивлявся у вугільну мертву пітьму,

забуваючи все, що він тут наплів

й що усі перед тим наплели йому.

…За вікном унизу протікала ріка,

віддаляючи їхні співи і плач.

І вогонь від далекого маяка

золотив покрівлі сусідніх дач,

золотив оливкове чорне гілля,

золотив машин тоноване скло,

золотив усе, що дала земля,

золотив усе, що буде й було,

їхні рухи і погляди, їхні слова,

всі навколишні стіни, дерева, мости.

Бо нічого не зміниться, і тільки трава

буде кожного року інакше рости.

Охорона стояла коло дверей,

насторожена і перемучена вже,

і дивилась на тіні поміж дерев,

розуміючи, кого стереже.

Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,

добивали зі столу останні пляшки

й, увімкнувши кожен свою трубу,

рахували пропущені за ніч дзвінки.

Й на плечах у них німби, прозорі, як сіль,

вже запалювалися, мов аварійні вогні,

щоби їх помітно було звідусіль —

серед тиші, в тумані, на глибині.

«Вони сказали: «За що ти тримаєшся, брат?…»

Вони сказали: «За що ти тримаєшся, брат?

Мало в твоєму житті було бід і втрат?

Мало крові й жовчі було в твоєму житті?

Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті».

Вони заспокоювали: «Не переймайся ти так.

Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак.

Вигребеш поступово, ти ж не останній псих.

Потрібно вміти вчасно здати усіх.

Ти постáрів, брат, тому давай без образ.

Час змінився на краще – подивися на нас.

Якщо дуже довго сидіти коло ріки,

Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки».

Вони говорили про сім’ї та біржовиків,

про трабли з бюджетом і афганських бойовиків,

про польський ринок і про китайський прорив.

Я їх спочатку слухав, а потім заговорив:

«Я народився в країні, якої немає давно.

Я сам її знищував і пускав на дно.

Я ховав цю країну, коли вас ще не було.

Так що не вам мені розповідати про родинне тепло.

Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка,

і точно знаю, що класова рівність —

найбільш нетривка.

Я палив кооператорів у вісімдесятих

і в дев’яностих бомбив фірмачів.

Я ніде не вчився політекономії,

і сам нікого не вчив.

Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси.

Купував губернаторів і продавав голоси.

Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з втрат.

Бачиш цей шрам, синок? Це на мене впав банкомат.

Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви —

діти лібералізму, вершники без голови,

я топив кораблі й переходив босоніж моря,

доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я.

І все, що ви знаєте про католиків та мусульман, —

лише туман, густий прибережний туман,

в якому ви губитеся, як піонери в кущах,

або як невчéна піхота в травневих дощах.

Немає жодних невірних і жодних святих,

немає жодних праведних і жодних простих,

жодних партнерів, жодних, синок, торгів —

є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів.

Є лише наші жінки, які нам спиняють серця.

Є лише наша подяка, як вигадка від Творця.

Подяка, яку відчуває риба,

коли ріка промерзає до дна.

Бо там, де для вас триває партнерство,

для мене триває війна.

Є лише ті, кого ми ховали й кого несли,

неважливо, де саме вони полягли, неважливо коли.

Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде,

А всі нюанси ведення бізнесу

зáвжди вирішить одна РГД.

І що ви мені говорите про долари та рублі,

нам із вами лежати в одній землі,

а наша земля як віра – вона глибока й тверда,

і з цього боку її повітря, а з того боку – вода.

Час не змінюється, змінюємося ми,

пробиваючись крізь сніги чи виходячи із тюрми,

переходячи через кордони чи повертаючи давні борги,

і якщо хто й прийде до нас на поминки – це друзі та вороги».

І все, що я говорив їм і що вони говорили мені,

виривалося з горлянок і запалювало вогні,

і ці вогні горіли й танули, як маяки,

на які виходили з темряви

зомбі, привиди, мертвяки.

«Південно-Західна залізниця…»

Південно-Західна залізниця.

Третя ночі, година рання.

На два вагони одна провідниця

забезпечує пересування.

Ходить, ніби Матір Тереза,

непевна, як погода осіння,

блукає –