Читати книгу - "Сучасна польська повість"

що казав на звістку про смерть Пілсудського чи про образу єпископа Лосінського в Кельцях.

Але цього разу, важко злігши ліктями й грудьми на кафедру, він говорив ніби сам до себе: «Дух величі дужчий, ніж голос дзвонів. Дух величі сам відлунює, як дзвони…»

Він кивнув головою раз і другий, таки на моє вийшло, і я заспокоївся.

Іншим разом я загнав на слизьке ксьондза-законовчителя.

Дужий, кремезний, він, здавалося, складався із самих жил, довгого, мов хобот, носа та розчепірених пальців. «Як ви розпізнаєте комуністичного агітатора, що прийде до вас вести пропаганду? Ножа в зубах він не держить, на дітей не кидається. Хто відповість?» Ніхто не зголошувався. Я знав, що сьогодні виправлю свою оцінку, але мовчав, нахабно сміючись у душі, і чекав, яку він запропонує нагороду, щоб тоді вже вийти на двобій. Ксьондз майнув сутаною і поплив до кафедри, сів за неї, згорбившись, похилив голову й обхопив її руками.

— Ну що, нема такого? Ніхто не хоче п’ятірки?

— Я.

Законовчитель, повагавшись хвильку, кивнув головою і пробурмотів:

— Розумію, розумію.

Він завжди впадав у войовничу меланхолію й починав вимахувати оенерівським журналом «АВС»[2], як тільки життя підстроювало йому якусь прикру несподіванку. Він терпіти не міг непорядку: «От хоч би й ті наймички в директоровому садку… Ніколи не перехрестяться перед роботою».

Я прокашлявся, щоб трохи підбадьоритись, і почав:

— Приходить у підвал до безробітного знайомий чи незнайомий чоловік, чує, як плачуть голодні діти, і, замість дати якусь християнську розраду, починає підбурювати нещасну родину, кажучи, що в її злигоднях винен капіталістичний лад. Оце і є комуніст.

Ксьондз закліпав очима, сіпнув головою.

— Приходить якийсь чоловік до селянина, коли в того судовий виконавець забирає за податки останню корову.

Замість розтлумачити, що кожен свідомий громадянин повинен виконувати свій обов’язок перед державою, він підбурює до антиурядової демонстрації. Це комуніст.

Ксьондз закліпав ще швидше, потім опустив повіки й похилив голову.

Осмілівши, я розгледівся по класу. Товариші, задоволені тим, що я виручив їх, били байдики. З ксьондза, мабуть, на сьогодні досить. Вацек Б., «графеня», навіть почав уже замикати портфель посрібленим ключиком; лише кілька дівчат пильно дивились на законовчителя, а Ванда сиділа нерухомо, з напруженим обличчям. «Ага, я й тобі ще покажу, ксьондзова попихачко, чортова буржуйко, ендецьке[3] поріддя». Я вже розійшовся й не міг спинитись. Мені кортіло познущатися з ксьондзових прихвоснів.

— Приходить до ксьондза чоловік без покори в серці, щоб умовитися про похоронну відправу, бо в нього померла жінка. Почувши надто високу ціну, він жахається і, не втримавшись, вигукує: «То ви навчаєте жити, як Христос велів, а самі…»

Я впивався власним голосом, у мені палав огонь іронії.

Даремно сусіда смикав мене, щоб я сідав. Ксьондз схопився й заволав:

— Годі, годі! — Він крутив головою, лупав очима, неначе в класі от-от мав статись вибух, а він хотів відвернути небезпеку. Нарешті, поступився і, тамуючи лють, вигукнув: — «Відмінно»!

Отже, мені довелось припинити наочну лекцію «антикомунізму».

Ксьондз іще довго не міг заспокоїтись, без жодного приводу тицяв пальцем у дівчину, що сиділа поперед мене, батька якої називали то адвокатом, то ендеком:

— Ну, як твій тато? Не розумієш? От бачиш, от бачиш! Перекажи йому вітання.

Це він звертався до Ванди.

Отож моя іронія пояснювалась необхідністю якось викручуватись, а у Ванди оту її іронічну усмішку викликав напружений спомин про щось, відоме лише їй самій.

А може, вона десь чогось трошки закуштувала й дошукувалась незнаного, тоді як мені здавалося, що я себе знаю досконало.

— Нема чого теревені розводити, — казала Ванда подругам, коли після уроків вони тупцювали на місці й розважалися плітками, очікуючи старших учнів, щоб переморгнутися з ними, і… наперед тішачись моїм обуренням. Вона тягла їх до костьолу. (Звичайно говорила одна Ванда, а інші тільки попискували в стані перманентного екстазу та істерії). Губи її при цьому якось особливо тремтіли. — Помовч трохи, Зосько. Ходім подякуємо пречистій діві, що дала нам змогу ще один день провчитися їй на славу, а нашому народові на благо. Хлопці не підуть, вони невіри…

— А був же він як мальований, як той образок… такий чистісінький… і пішов до духовної семінарії, — тішилася своїми жалюгідними переживаннями косоока Зоська, яка не зубрила уроків тільки в неділю вранці. — На такого б я молилася й молилась!

Вандині губи сіпнулись:

— Образок? Нащо тобі ті образки, коли в костьолі побачиш справжніх святих. А хлопчаки — вони невіри, правду вам кажу.

Але не про швидку й небезпечну дозрілість хотів би я розповісти, а про перипетії молодого віку. Болісна дозрілість надто помітно прозирала в наших рухах та словах. Болісна дозрілість… Дозрілість — це не те саме, що жага. Так, не те. Спершу була бурхлива сутичка характерів, зіткнення політичних поглядів. Спершу… А потім? Потім ми втратили рівновагу.

Ми сиділи в лісі, притулившись до сосни, що верховіттям сягала неба. Білка несла аж туди, у безкрай, горішок, щоб спожити його в небесній високості. (Матері його ковінька, я вже висловлююсь, як наш латиніст, українець аскетичного вигляду, що, де тільки міг, точно перекладав латину на польську. Спожити… Здається, його вже нема на світі).

Я дуже ніжно обіймав Ванду, пам’ятаючи, що кожну мить, хоч ми й цілувались безліч разів, якась дрібниця може її злякати. (Так відчайдушно вона змагалася сама з собою). Під пахвою держала книжку, вже треба було вертатись, але ми затримались, милуючись білкою. О, вона вже ось-ось місяця досягне! Тоді Ванда, захоплена цим видовищем, раптом встала, в екстазі простягла руки вгору, немов пригадавши щось казково прекрасне, вимріяне:

— От би мені туди!

Книжка в чорній палітурці впала й розгорнулась на сторінці, закладеній стьожечкою. Темно-синя сукенка зачепилася за обламану гілку. Я нагнувся, і всі мої думки, оті страшенно поважні, просто аж державної ваги думки, розвіялися, поступившись місцем одному-єдиному жаданню. Але мене стримали несмілість і страх перед повторною компрометацією. Адже з тією веселою, зальотною, гарненькою… (ех, не хочу навіть згадувати її ім’я, щоб знову не завдати собі жалю!) я промучився до півночі.

Не так і давно це було. Власне, ми обоє мучилися, спраглі аж до болю. І дарма. Ніхто нас не навчив любитися.

А як же тепер?

Довго я сердився на Ванду. За що? Невже за її досвідченість? Мабуть, за те, що випередила мене. Бо раз, кажу, я вже спробував. З іншою. Недавно. Ще й досі пече сором. Не вийшло.

Потім у тривожних снах я чув безсоромні поклики зозулі і спокусливий спів солов’я,