Читати книгу - "Артур і мініпути"

суворо говорить бабуся псу, і Альфред її розуміє.

— Прокидайся, Артуре! — промовляє бабуся, ласкаво поплескавши його по щоці. Проте у відповідь хлопчик сопе ще дужче.

Бабуся рішуче підвищує голос.

— Ну ж бо, Артуре, вставай! — гримотить вона так, що з-під даху озивається луна.

Хлопчик схоплюється і все ще в полоні сновидіння продовжує командувати:

— Всі до мене! Триматися разом! Альфреде, швидше! Займаємо кругову оборону!

Він захоплений пригодами, які йому наснилися, і зовсім не хоче прокидатися. Розмахуючи руками, він рветься вперед: йому ще сниться атака.

Бабусенька хапає хлопчика за плечі і ласкаво, але енергійно струшує його.

— Заспокойся, Артуре! Це я, бабусенька! — голосно і виразно промовляє вона. Упізнавши її голос, онук нарешті прокидається.

— Вибач, бабусенько, мені здалось, що я все ще в Африці.

— Бачу, бачу, — усміхається бабусенька. — Ну і як пройшла подорож?

— Чудово! Разом з дідусем ми гостювали в одного африканського племені. Це були дідусеві друзі, — помовчавши, додає Артур.

Бабусенька, як завжди, приймає умови гри, які пропонує онук.

— Несподівано на нас напала величезна зграя левів — кілька десятків. Вони оточили нас!

— О, Господи! І як тобі вдалося вислизнути від них? — вдавано хвилюється бабусенька.

— Я нічого не міг вдіяти, все придумав дідусь, — скромно відповідає Артур. — Він натягнув величезне полотно прямо посеред савани!

— Полотно? Яке полотно? — питає бабусенька.

Артур біжить до полиць, зіскакує на ящик і тягнеться до книг. Знайшовши потрібну, він витягає її і швидко розкриває на відомій йому сторінці.

— Ось таке! Бачиш? На тому полотні він намалював непрохідні джунглі і затягнув ним наш табір. І дикі звірі не змогли нас знайти, бо ми стали невидимками, — пояснює хлопчик.

— Невидимками… Але ж звірі мають нюх і могли вас знайти за запахом! — заперечує бабусенька.

Артур вдає, що не чує бабусиних слів. Тоді вона вирішує повернути онука із країни мрій на землю.

— Ага, до речі, чи приймав ти сьогодні душ?

— Знаєш, я саме йшов у душ, але натрапивши на оцю книгу, зачитався і забув, куди йшов. Тільки поглянь, які тут малюнки! Хіба ж можна від них відірватися? Тут намальовані всі дідусеві винаходи, створені для тих загадкових племен, яких він зустрів у Африці!

Бабусенька байдуже поглядає в бік книги: не казати ж онукові, що вона давним-давно знає зміст усіх дідусевих книжок напам'ять!

— Звісно, — вдаючи невдоволення, бурчить вона, — значно цікавіше вигадувати різні витребеньки в Африці, ніж відремонтувати власний будинок.

Артур знову заглиблюється в книгу.

— Ти лишень поглянь! Він вирив глибо-кий-глибокий колодязь і зробив із бамбука водогін, по якому вода з колодязя передавалася на відстань понад кілометр!

— Гаразд, це, безперечно, добре, але ж римляни винайшли водогін задовго до твого дідуся, — нагадує бабусенька.

— Які ще римляни? Я не чув ніколи назви цього племені! — щиросердо зізнається Артур.

Певно, в підручнику з історії хлопчик перегорнув цілий розділ.

Бабусенька з усмішкою куйовдить волосся онука.

— Це плем'я жило дуже давно, в Італії. — починає пояснювати вона. — Вождя племені звали Цезарем.

— А, той самий, якого назвали на честь салату із сухариками і куркою? — зацікавившись, запитує Артур.

— Так, саме на честь салату, — усміхається бабусенька. — А зараз постав книгу на місце і ходімо: потрібно поїхати в місто і дещо купити.

— Отже, сьогодні можна не приймати душу? — радісно кричить Артур.

— Ні, не можна! Просто душ приймеш, коли ми повернемося. А зараз швидко — прибирати!

Артур акуратно розставляє зняті з полиць книги, а бабусенька вішає на цвях африканську маску. Як і всі решта, це маска воїна: його дерев'яне обличчя дивиться на бабусю гордо і трохи зверхньо. Колекцію подаровано її чоловікові, дідусеві Артура, на знак непорушної дружби. Бабуся дивиться на маски і згадує пригоди, які їй довелось пережити в Африці разом із її дорогим Арчибальдом. А потім… потім Арчибальд безслідно зник.

Її охоплює туга, і вона глибоко зітхає.

— Бабусенько, а чому дідусь зник? — голосно запитує Артур. І це повертає поважну пані в дійсність.

Вона переводить погляд на Артура: хлопчик стоїть під дідовим портретом, на якому той зображений у мисливському костюмі і в колоніальному шоломі. Таким Арчибальд звичайно вирушав до Африки.

Але вона не знає, що відповісти онукові. Рятуючись від гірких спогадів, бабуся підходить до вікна, відчиняє його навстіж і вдихає свіже повітря.

— Мені також хотілося б знати, чому…, — знову зітхає вона, зачиняючи вікно. І продовжує стояти, мовчки дивлячись через скло в сад.

Маленький садовий гномик, який гордо примостився біля підніжжя могутнього дуба, що розлігся над садом, весело усміхнувся їй.

Скільки спогадів береже цей дуб! Він, певно, краще розповів би про її чоловіка, ніж вона. Це був улюблений дуб Арчибальда, і він часто сидів під ним, розмірковуючи над черговими неймовірними проектами. Арчибальд казав, що дуб старший за нього на триста років, і тому в нього можна багато чого навчитися.

Прилаштувавшись на краєчку крісла, Артур був готовий уже вкотре вислухати історію дідусевого зникнення.

— Це сталося пізно вночі, — починає розповідь бабуся, і голос її звучить незвичайно м'яко і сумно. — Ночами дідусь часто сидів під дубом з підзорною трубою і дивився на зорі. А я могла годинами спостерігати за ним із вікна. У місячні ночі він щось шукав, переміщуючись садом, ніби великий нічний метелик, що летить на світло. Тієї ночі, коли він зник, місяць світив особливо яскраво, і весь сад потопав у ньому. Це було… так чудово!

Бабусенька усміхається, знову переживаючи хвилини, які навік запам'яталися їй. І раптом її обличчя суворішає, а настрій псується.

— Уранці, коли я вийшла в сад, тільки його підзорна труба лежала під деревом…, а сам він зник. Відтоді минуло майже чотири роки.

Артур уже не вперше чув цю історію, але щоразу вона викликає в нього незбагнене хвилювання.

— Він просто зник, нічого не сказавши і не лишивши навіть записки?

Бабусенька сумно хитає головою.

— Напевно, йому було потрібно: зникнути, пропасти, нікого не попередивши… Може, це просто його чергова витівка, — сумно усміхається вона.

І щоб прогнати сумний настрій, бабусенька голосно плескає в долоні:

— Все, годі! Бо ми точно запізнимося! Біжи, одягни курточку!

Артур радісно мчить до своєї кімнати.

Тільки діти мають чудову здатність миттєво змінювати настрій. Коли тобі ще не виповнилося й десяти, навіть найнеприємніші спогади не мають влади над тобою. Подумавши так, бабусенька знову сумно усміхається: для неї тягар спогадів часом стає нестерпним.

Бабусенька вкотре поправляє капелюшок. Садовою стежинкою вона прямує туди, де, як вірний ослик, на неї чекає старенький «шевроле-пікап».

Натягуючи на себе куртку, Артур мчить до машини, і як належить