Читати книгу - "Міцний кулак туарегів"

побіг прямісінько на схід…

Тільки-но він туди добіг, зірки пішли спати у свої спочивальні, а за останньою зорею, яка провіщає ранок, уперше за чотири дні почало світати. Коли ж благословилося на світ, то, наче нічого й не сталося, з кущів та квітучих трав усміхнулося сонце.

Потім, як завжди, день став днем, а ніч — ніччю, і люди часто бачили, як той білий баран, коли сонце вже лягало спати, біг на схід у місячному світлі або в мерехтливому сяйві зірок. Та ніхто вже його^не чіпав. А коли б хто й хотів зачепити, то кожен звір, що помітив би це, попередив би криком несвідомого.

Від тих давніх часів люди племені гауса вірять, що сонце по заході обертається на білого, як хмарка, барана. І тому гауса, мовою яких баран зветься Арра-Арра, називають відтоді блискавку — Арра-ді, тобто баранова стріла; камінь, скинений блискавкою, — Арра-дунг, а бога громів — Аку-Арра. Так само їх звуть і в Нупе.

1

ЧОРНИЙ КАРЕМБУ

а нашим календарем сьогодні 15 березня 1841 року.

Його звуть Карембу. Він гауса. І йому вже чотирнадцятий рік.

Цей милий Карембу, страшенно схвильований, стежить за трищогловим череватим вітрильником — справжнім кораблем. Послухайте, чого це Карембу такий схвильований.

Велетенська «плавна комора» ось уже восьмий день не може підійти до гавані, бо сильний вітер не вщухає ні на мить і не дає незграбному вантажному кораблеві пропливти до затоки.

Незабаром настане весняне рівнодення, й хвилі з кожним днем здіймаються вище й вище. Ані миті спокою, ані хвилини перепочинку. З північного заходу сюди, до африканського порту Тріполі-ель-Акса, ринуть хвилі, закривають вузький прохід до рейду і, здається, от-от хряснуть череватим вітрильником об низькі скелясті береги…

Проте вчора бородатий капітан корабля наважився просигналити з рей тим, хто чекав на березі його ячменю, мов манни з неба:

— Зранку пропливу, хоч би що!..

І таки проплив! Став біля стерна й так провів корабель з приспущеними вітрилами, що малий чорний Карембу тільки очі вирячив. Оббиті міддю борти вітрильника мало не торкалися гранітних брил дамби…

Ото відвага! Важкі хвилі люто штовхали корму — велетенський корабель летів, немов стріла, пущена вапненою тятивою. Коли взяти трошечки ліворуч або праворуч, корабель розіб'ється на сто — ні, не на сто! — на п'ятсот брусів і на тисячу дощок!

Усе це бачив Карембу, він просто не міг не прибігти сюди й не подивитись, хоч бігти довелося кілька миль, аж із самого центру портового міста Тріполі, яке лежить у глибині широкої затоки за смугою світла та прозорим блакитним плесом цього ставка, вихопленого дамбами й хвилерізами із сум'яття, що вирує, може, за двісті сажнів звідси.

Чорний чоловіче, нічого такого тобі вже не пощастить побачити, поки й віку твого. Бо хто ж іще отак сміливо надумає розтрощити свій чудовий плавний палац разом з вантажем дорогоцінного золотого зерна?

А вітер лютує й за скелями. Навальний, мінливий, що про нього моряки згадують, насупивши брови, ніби про утопленого…

Коли надходить оте кляте рівнодення, Середземне море завжди отак бунтує. А здавалося б, чого? Просто сонце знову повернулося з півдня з зимової прогулянки, й люди на землі кажуть: «Іде весна…»

… Малий чорний Карембу стрепенувся.

«Адже все це можна побачити лише звідти, з Банчини, з тієї камінної довжелезної стрілки, що стирчить посеред розбурханого моря!»

Уже восьмий день тріполійці щоранку, прокидаючись, запитують:

— А як корабель? Ще й досі перед рейдом?

І щоранку це запитання лунає тривожніше. Завтра вже «Латаття» не маневруватиме вздовж тутешніх небезпечних берегів, бо шквалистий вітер перейде в бурю, як день переходить у ніч. І та буря закриє пристань хтозна на скільки тижнів… Уже завтра корабель «Латаття» тікатиме від бурі кудись на схід Середземного моря, а може, навіть аж до самого Стамбула, а то й далі… Тоді тріполійці матимуть ячмінь не раніше як за десять тижнів.

Кожен у місті знає, що тогорічні запаси борошна кінчаються. Кожен знає, що для Тріполі це — голод…

Тріполі-ель-Акса — великий і славнозвісний порт. Але чого варта ота латочка родючого грунту позад нього? Що на ній уродить? А коли ти не знаєш — чого та що, я поясню тобі: місто з'їло запаси борошна саме тому, що тепер 1841 рік. Тріполі вщерть переповнений біженцями з Алжіру. А люди, котрі тікають з країни, загарбаної ворогом, ніколи не приносять з собою власного окрайця, хіба що ламаний гріш… А коли вже вони втратили все — навіть своїх найдорожчих, то такі люди дають за глек збіжжя стільки піастрів, скільки за нього правлять. Бо біженців не приваблює перспектива голодної смерті.

Це так. А що ж мешканці міста? Мешканці гостинно зустріли біженців і втішали їх як тільки могли. Сьогодні — я тобі, завтра — ти мені! Аякже! Хіба ж у них не спільне горе? Хіба ж вони не магометани, як і ти сам? І хіба ти не бачиш, як сходять кров'ю їхні серця, коли тільки нагадаєш про те, що ці люди мусили кинути на поталу кривавому ворогові?

Хто ж цього не знає? Ворог — невірний гяур, проклятий християнин. Французи штурмом захопили сонцесяйний Алжір — найпишніше місто мусульманського люду…

Але відтоді минуло вже десять сумних років. А французькі війська й досі топчуть беззахисну, безпорадну землю, загарбану зненацька після підлої зради князя — такого самовдоволеного, жорстокого та зажерливого алжірського дея[4] тільки тоді, коли його армію розбили вщент, з безмежної пустелі на півдні — крізь гори та доли — примчали загони бедуїнів[5]. Але запізно. Їхні роз'єднані дії були для французів наче ті комарині укуси. І так було доти, доки повстання очолив Абд-аль-Кадір — великий син Мухіддіна, доки цей найпалкіший алжірський патріот 1832 року став еміром, шейхом, султаном рідного племені гашема…

А села й міста переходять і переходять до рук ворога. Того ж року впав Тлемсен — царствене перло в короні землі, стародавня столиця султанів, столиця мистецтва й науки.

Тому біженців на всьому узбережжі більшає, а хліба меншає і меншає. Довгі, неквапливі каравани, що плентаються пустелями поміж барханами та гостроверхими камінними брилами, коли досягають мети подорожі, — не долічують чимраз більше в'ючаків. Та й приносять вони мізерію. Вже годі й сподіватися зерна від Марокко — крайнього заходу Африки. Марокко має нагодувати своєю пшеницею передусім воїнів геройського еміра Абд-аль-Кадіра. А караванам тепер доводиться давати великого