Читати книгу - "Принцеса і королева, або Чорні та Зелені"

Отто мав лишатися при ній, «доки не увінчають короною нашого нового короля».

— Ні, доки не увінчають нашу нову королеву! — різко заперечив князь Чмелик.

— Короля! — наполягала королева Алісента. — За всіма правами Залізний Престол мусить перейти до найстаршого законного сина його милості.

Розпочалася суперечка, і тривала вона мало не до світанку. Князь Чмелик рішуче стояв за принцесу Раеніру. Старий підскарбій, який служив королю Візерису усі роки, що той сидів на престолі, а почав службу ще за його діда Джаяхаериса Старого, нагадав раді, що Раеніра старша від свого брата і має у жилах більше крові Таргарієнів, що покійний король обрав саме її за свою наступницю і кілька разів відмовлявся переглянути своє рішення, незважаючи на потуги королеви Алісенти та її «зелених», і що багато сотень вельмож та лицарів уже склали принцесі присягу на вірність 105-го року по А.З., пообіцявши перед лицем богів захищати її права.

Але його палку промову слухали вуха, різьблені з каменю. Пан Тайлан завважив, що з панства, яке свого часу заприсяглося підтримати спадкові права принцеси Раеніри на престол, багатьох вже не лишилося серед живих.

— Відтоді минуло аж двадцять чотири роки, — казав він. — Що до мене, то сам я був дитиною, і присяги тієї не складав.

Залізне Берло, коронний правник, спершу згадав Велику Раду 101-го року, тоді обрання Баелона замість Раеніс покійним Старим Королем у 92-му, а далі довго просторікував про Аегона Завойовника, його сестер і святий андальський звичай, що згідно нього усякий законний син має вищі права, ніж якась там дочка.

Пан Отто зі свого боку нагадав радникам, що чоловіком Раеніри є ніхто інший, як принц Даемон.

— Ми усі знаємо його норов та звичай! Будьте певні: якщо Раеніра таки сяде на Залізний Престол, то правити над нами насправді буде її чоловік — важкою рукою і безжальними карами, як свого часу Маегор Лютий! Першою злетить з плечей моя голова — годі й сумніватися. Але ваша королева, моя рідна донька, теж недовго заживеться на світі.

Королева Алісента відгукнулася луною:

— Жоден із тих двох не зглянеться і на моїх дітей! Аегон з братами — законні сини короля, вони мають на престол більші права, ніж її байстрюцький понос. Даемон знайде нагоду, аби загнати нас усіх у могилу, ба навіть Гелаену з її малими діточками! Не забувайте — це ж один з її Моциків вийняв Аемондові око. Хай він тоді був ще хлопчаком, але ж з хлопчаків виростають чоловіки, а усі байстрюки від народження — зрадливі покручі!

Слово узяв пан Крістон Колій. Він нагадав усім: якщо принцеса здобуде престол, то успадкує його після неї Джакаерис Веларіон.

— Врятуй, Седмице, державу, де на Залізний Престол пускають байстрюцьку кров!

Лицар згадав про хтиві звичаї Раеніри та безчесність її чоловіка.

— Вони удвох перетворять Червоний Дитинець на дім розпусти, де не почуватиметься безпечно жодна цнотлива дочка чесних батьків, жодна гожа дружина порядного чоловіка! Та й хлопчики муситимуть стерегтися… бо ми добре пам’ятаємо, що за один був її Лаенор.

Літописи не кажуть, чи промовив князь Ларис Моц хоча б слово у тій суперечці. Утім, його мовчанню ніхто б не здивувався. В разі потреби коронний шепотинник виявляв чимале красномовство, але зазвичай беріг слова, як скнара береже найдрібнішу монету, і радше слухав, ніж говорив.

— Якщо позбавити принцесу її спадку, — попередив раду великий маестер Орвил, — то напевне спалахне війна. Раеніра ніколи не скориться долі, яку їй готують. Адже вона має драконів.

— І друзів теж! — виголосив князь Чмелик. — Людей честі, які не забули обітниць, проказаних перед нею та її батьком! Я вже старий, та ще не досить, щоб сидіти і покірно слухати, як мерзенні людці змовляються вкрасти престол в законної володарки!

Сказавши своє слово, князь підвівся і хотів піти геть. Але пан Крістон Колій штовхнув старого назад у крісло і перетнув йому горлянку кинджалом. Так першою кров’ю, пролитою в «Танку драконів», стала кров князя Лимана Чмелика — коронного підскарбія Семицарства, який багато десятиліть поспіль урядував над скарбницею та монетною справою держави.

Смерть князя Чмелика припинила усі незгоди. Решту ночі рада міркувала над тим, щоб якнайскоріше повінчати нового короля на царство (ніхто не заперечував, що зволікати не можна), і складала списки можливих спільників та ворогів на випадок, якщо принцеса Раеніра не визнає короля Аегона.

Принцеса тоді саме готувалася на Дракон-Камені до пологів. «Зелені» королеви Алісенти розсудили, що перемога вже в них у кишені: якщо вдасться щонайдовше не пустити до Раеніри звістку про смерть короля, то коли вона почне діяти, буде вже запізно.

— А якщо нам пощастить, хвойда не підведеться живою з породільського ложа! — мовила тоді королева Алісента.

Тієї ночі не вилетів жоден крук, не закалатав жоден дзвін. Челядь, що знала про смерть короля, сиділа у підземеллі. Панові Крістонові Колію доручили схопити тих «чорних», що лишилися при дворі — тобто усе панство та лицарство, прихильне до принцеси Раеніри.

— Не чиніть насильства, якщо вони не опиратимуться, — наказав пан Отто Вишестраж. — Хай не завдадуть шкоди жодному з тих, хто схилить коліно і присягне на вірність королю Аегону!

— А хто не схилить і не присягне? — спитав великий маестер Орвил.

— Ті з власної волі зробляться зрадниками, — відповів Залізне Берло, — і мають померти зрадницькою смертю.

Тоді вперше розтулив рота князь Ларис Моц, коронний шепотинник. Єдині його слова були такі:

— То присягнімося першими, щоб серед нас не лишилося жодного зрадника. — Кутельнога дістав кинджала і накреслив червону риску поперек долоні. — Складемо присягу на крові, що зв’яже нас у одне братство до самої смерті.

Кожен зі змовників порізав собі долоню, зчепив її з долонями інших і присягнувся бути їм довіку побратимом у житті та смерті. Єдину лише королеву Алісенту звільнили від кривавої присяги, бо зглянулися на її жіночу стать.

Над містом займався світанок, коли королева Алісента надіслала Королегвардію по своїх синів. Принц Даерон, найласкавіший і найсумирніший з її дітей, гірко плакав про смерть батька. Одноокий дев’ятнадцятирічний принц Аемонд знайшовся у зброярні, де вдягав кольчужно-панцирний обладунок для ранкового навчання у замковому дворі.

— То королем став Аегон? — спитав він пана Віліса Зруба. — Чи ми тепер мусимо цілувати стару курву в її смердючу піхву?

Принцеса Гелаена саме снідала з дітьми, коли по неї прийшла Королегвардія…