Читати книгу - "Господар"

смертю, ницістю, байдужістю і, головне, з самотністю, ніколи не знаючи спочинку. Сава ие мав вибору, бо сама доля зробила його разюче не схожим на інших.

Зате ми маємо тепер у кого вірити, бо в історії, тобто пам’яті, є надто багато білих плям, щоб ми могли цілком на неї покладатись. Ми — де молоді. Нам не довіряють, але нас і побоюються, наче ми такі вже нерозумні й безвідповідальні, що можемо перевернути світ догори ногами. Тим часом нам це аж ніяк не властиво. Просто з крові ще

не вивітрились деякі інстинкти, їх ще не змінили поміркованість та «здорова» самоізоляція. Ми можемо зім’яти шматок глини і зробити з неї щось інше, а в о н и залишають свій витвір кам’яніти, не сподіваючись виліпити кращий. Хіба не так? Але час — не смерть, а вічність — не забуття, а пам’ять. Ми ще не навчились користуватися пам’яттю, проте колись навчимося. Або зовсім забудемо. Як фольклористові мені часто доводиться вислуховувати різні нісенітниці від статечних, літніх людей. Дуже важко викликати когось на відвертість. А я до того ж чомусь не викликаю довір’я; високий, худий, люблю простору одежу, щоб вона розвівалась на вітрі. Найкраще на нашій планеті — це вітер. Якщо котрогось дня він зникає, все завмирає і люди ні про що інше не можуть думати. Ходять смутні, понуривши голови, питаючи одне одного:

— А що каже Служба Вітрів?

Ніби має настати кінець світу. Без вітру самопочуття значно гіршає, тиск падає, старі люди мруть, як мухи. І так буває тоскно — не знаєш, куди себе подіти.

Думаю про тебе. Що робиш ти зараз? Ладен товкти кулаком прозорі стіни, доки скло не вкриється тріщинами, наче павутинням. Чому, чому в найтяжчі хвилини тебе немає поруч? Я не бог, щоб не прагнути тебе. Я не бог, щоб знаходити тебе в підземеллі й просипатись на твоє волосся золотим дощем. Я не Сава, котрий був безмежно терплячий, чи так нам здається через три століття? Можу зараз відтворити голоси сучасників, і вони навперебій почнуть розповідати про Саву, про бідолашних ласків, але ніколи не почую голосу самого Сави.

Беру з купки кристалів одного, ставлю під промінь… В кімнаті сидить чоловік років за шістдесят, архітектор. Я розмовляв з ним колись давно на одному з пляжів. Він сидить в трусах, тіло моторошно просвічує. Витирає піт з лоба і невдоволено сопе. Чоловік дивиться на те місце, де колись сидів я, роззявивши рота.

— Юначе, — цідить він крізь зуби, — я би радив вам вибрати серйозне заняття. Ви ганяєтесь за казками? Я свого часу теж любив їх слухати від бабусі. Вам уже не чотири роки, а чотирнадцять… А я майже нічого не пам’ятаю. Принесіть-но краще мені води, може, щось згадаю…

Я ледь не зриваюсь, забувши, що це об’ємне зображення. Втім, досить з нього тієї води, котру я подав йому того далекого літа.

Чоловік п’є довго й жадібно.

— Скажіть, будь ласка, над чим ви зараз працюєте?

— Навряд чи вас це зацікавить! Обдумую систему каналізації для одного гірського курорту. То що вас конкретно цікавить, юначе? Мої дитячі спогади? Хіба що цей. Десь було мені років п’ять. Бабуся повела мене в зоопарк. Там я побачив ласка. Він виліз на дерево і ловив між гілля мух, отих, що з оранжевими крильцями. Я закричав, а він зістрибнув з дерева і почав тікати. Оце і все…

Чоловік ліг горілиць, і живіт його почав ворушитися, наче він проковтнув жабу.

— Ну, а щодо Сави, чоловіка божого, то знаю лише, що він мав роги і хвіст, а під кінець ще й обріс шерстю!..

Зараз я можу вже сміятись, а тоді просто остовпів, почувши такі нісенітниці з уст дорослого, ба старого чоловіка, який, звісно, пожартував.

Коли слухаєш подібних людей, то почуваєш себе безмежно самотнім, бо вони не чують тебе, вони ефемерні. Один хлопець любить продивлятися записи різних засідань, де повно людей, і розважається, лаючись та показуючи язика.

До речі, малі діти дуже бояться тієї штуки. Вони абсолютно не сприймають нічого ефемерного, одразу починають верещати і кликати маму.

Але ж ти, ти не була малою дитиною. Чого ж ти так злякалася?

Втім, я б, напевно, помер, якби бачив тебе і не міг торкнутися бодай одним пальцем.

Виходжу на вулицю. Мене підхоплює вітер, крутить на всі боки…

Я люблю тебе. Я молодий, сильний. Міг би носити тебе все життя на руках. Чому це трапилось? Чому я не захистив тебе?

Ноги самі мене несуть від дому, де живуть ефемерні істоти, до дому, де їх немає. Це дім мого вчителя. Він, як і я, живе сам. Мої батьки розлучилися, коли мені було десять років. У цьому факті я не вбачаю нічого для себе образливого. Як повідомляє статистика, в нас зі ста шлюбів до кінця живуть спільно лише 0,2 процента пар. У моїх батьків уже давно власні сім’ї. Але мені трохи жаль вчителя. Він не захотів одружитись. Він просто ніколи не кохав і тому до шлюбу ставився з презирством, кажучи, що люди здичавіли і немилосердно плодяться, бо їм нудно.

Наші далекі предки вірили в рай і пекло. Вчитель каже, що райське життя на Ерідані зробило з людей стадо і що пекло все-таки потрібне. Я з ним згодний і не згодний. В моїй душі панує пекло, коли думаю про розлуку з тобою. Мабуть, без цього пекла я перестав би сприймати навколишній світ, злився б з ним, не міг би бути самим собою.

Сава приніс у наш світ тривогу, котра могла б нас змінити, збагатити, але люди не захотіли внутрішньої свободи, їм треба чомусь підкорятись. Якби ласки поставились до них агресивно, вони б просто їх знищили. На дружбу з не схожими на себе ми не здатні: інстинкт самозбереження. Лише Сава розумів ласків. Проте він не наблизив їх до нас, лише пригнітив усіх величчю свого благородства.

Мені здається, що я заплутався і мій учитель теж заплутався, хоча ніколи цього не визнає. Виникає відчуття, наче я йду на прийом до лікаря: і страшно, і потрібно. Гублю по дорозі всі свої мізерні знання й несу себе, порожнього й беззбройного.

Діти ліплять з піску палацики, а потім, через багато років, коли ці палацики знову стануть піском, лежатимуть, підставивши сонцю животи, і обмірковуватимуть систему каналізації.

Ось підходжу до низенького будиночка, перед яким аж по самі вікна росте тривога, навіть квітів нема, лише трава шелестить