Читати книгу - "Легенда про безголового"

тридцять менi не так уже й далеко, коли ти не забула! Якщо хочеш — дурiю, i щоб не здурiти зовсiм, вiд нього i йду! Усе, розмову закiнчено, мамо!

За Житомиром вiдчула — помру без кави. Зупинилася бiля найближчої придорожньої харчевнi, з подивом дiзналася, що саме тут є не лише «растворiмий кофє», а й «експресо», «американо» та навiть «кава по-турецькому», i наливають усе це не в одноразовий стаканчик. Тому замовила каву. Далi, махнувши рукою на забобони, з'їла величезне — як на київськi мiрки — заварне тiстечко, повне масляного крему, заплатила смiшну суму й вирушила далi.

Отже, чоловiк не скандалив. Навiть не здивувався. Промовив: «Як хочеш», i почав збиратися на лiтак. Тут уже не витримала я: «Це все, що ти менi скажеш?» — «А для чого повiтря трусити? Ти ж не передумаєш. Прилечу — подзвоню одному спецу, хай займається розмiном квартири». Чотири днi я була сам на сам iз невеселими думками: от же ж, блiн, жiноча доля, навiть розлучитися, як усi люди, не вмiю… А коли чоловiк повернувся, завела його на кухню, посадила навпроти себе за стiл i провела короткi дiловi переговори. Суть така: квартирою хай не париться, все одно за його грошi куплена. Юридично це зроблено у шлюбi i за законом я маю право на половину. Але практикуючому адвокату зручнiше мати машину. Тому, будучи юристом, я готова взяти на себе клопiт i пiдготувати цiлком законнi документи, за якими йому вiдходить квартира i я не маю права на неї претендувати. Менi ж залишається автомобiль. Ось i весь розподiл майна. Довiренiсть у мене є. Повернуся — оформимо права.

Вiн явно не чекав такого. Проте не комизився, чим дуже мене розстроїв. Жити з ним було нецiкаво, i розлучатися — нудьга смертна. Ну чому менi так щастить? Запитав тiльки, куди я їду, на що отримав вичерпну вiдповiдь: «У мене вiдпустка з понедiлка. Куди захочу — туди i поїду. Не телефонуй. Побачу твiй номер або будь-який, незнайомий менi — вимкну трубку». «Як хочеш», — знизав вiн плечима. Ось i розiйшлися.

А їхала я до куми. Попередньо подзвонила їй, коротко окреслила ситуацiю, i вона чекає. Мене втомив чоловiк, набридло ночувати в Олi Примари, дiстав до печiнок екологiчно нестабiльний та метушливий Київ. Хотiлося кудись, де життя стоїть. У мiстечко Подiльськ. Воно тихе, недалеко вiд Кам'янця-Подiльського, шiсть годин вiд Києва, i там мої друзi.

Ми разом навчалися на юрфацi: я, Томка Вишневська i Олег Комаров. Вони якось швидко, з першого курсу знайшли одне одного, а потiм просто молилися на мене. Я ж киянка, у батькiв трикiмнатна на Оболонi, i можливiсть для маневру завжди була. У гуртожитку не особливо налюбишся, тому ми облаштовували все так, аби парочка могла на кiлька годин скористатися моєю квартирою. На якомусь етапi їх там застав мiй батько, пiсля чого Олег iз Томкою стали друзями нашої сiм'ї. А коли пiсля другого курсу одружилися, навiть жили в нас пару мiсяцiв, поки не вдалося зняти нормальну хату неподалiк.

Київ родину Комарових якось не приваблював. Тому, отримавши дипломи, вони перебралися до нього в Подiльськ, де, завдяки знайомствам свекра, Томка потрапила до прокуратури й досi трудилася там слiдачкою. Олег самотужки розгорнув бурхливу дiяльнiсть, в результатi якої вiдкрив власну нотарiальну контору i з успiхом обслуговував не лише Подiльськ, а й тамтешнi села. Клiєнтура вчащала до Комарова з сусiднiх районiв i навiть iз Хмельницького. Жили вони непогано: побудувалися, вiдселилися вiд батькiв, а Тамара, яка в унiверi ще трималася, почала активно народжувати, подарувавши Олеговi за десять рокiв двох хлопчикiв i дiвчинку, мою хрещеницю. Томку ми на курсi дражнили квочкою, i тепер вона цiлком вiдповiдала своєму прiзвиську: стала кругленькою, дуже домашньою i по-провiнцiйному спокiйною. Частково це пояснювалося тим, що слiдчий Подiльської прокуратури отримував на роботi на порядок менше стресiв, нiж пересiчний київський слiдак. Головне: поза роботою Томка нiколи дурного в голову не брала. На роботi вистачало, так вона казала.

Словом, менi з Томкою та Олегом буде спокiйно. Я заздрила обом. Тому i їхала до них у глушину, котра все ще називається «краса України — Подiлля», а не кудись в Емiрати. Хоча фiнанси менi дозволяли.

Не кваплячись, я пронизала Житомирську та Вiнницьку областi i, наближаючись до рятiвного для моєї порушеної нервової системи та нестабiльної психiки Подiльська, набрала з мобiльного номер Тамари. Абонент не може прийняти ваш дзвiнок. Загалом нiчого дивного, тiльки де ж ти, кумо? Повторила спробу, потiм — ще раз. Результат той самий, i я заховала телефон. У принципi, Тома може бути або вдома, або на роботi. Iнших маршрутiв у неї просто не iснує.

Проминувши дороговказ iз написом «Вас вiтає Подiльськ», я проїхала занедбану автостанцiю i повернула праворуч, на вкриту порепаним асфальтом дорогу, що вела до центру мiстечка. На п'ятачку бiля центральної площi, збоку якої ще стояв неприкаяний Ленiн iз кепкою в руцi, розташовувалися всi мiсцевi органи влади: мерiя, прокуратура, суд, трошки далi — мiлiцiя, а за нею — одноповерхова будiвля вiйськкомату.

Знайому «плюсiвську» ПТС-ку я побачила просто перед собою, неподалiк вiд пам'ятника, просто навпроти прокуратури. З рiзних бокiв площу також обсiли так само баченi сьогоднi мною машини та бусики телевiзiйникiв. Мiж ними товкся народ, i здавалося, що тут коли не всi мешканцi Подiльська, то як мiнiмум його половина.

Зупинивши «Опеля», я вийшла i, про всяк випадок переклавши з сумочки в кишеню джинсiв своє адвокатське посвiдчення, рушила через площу просто туди, в епiцентр поки що незрозумiлих менi подiй. На мене не звертали увагу, i про що гудiв натовп, я теж не особливо вслуховувалася. Пробившись ближче, я примружила очi, аби сонце не так сильно слiпило, i раптом вiдчула шок.

Тиха, домашня, завжди спокiйна та впевнена в собi своєю селянською впевненiстю Тамара Комарова, слiдча Подiльської прокуратури i моя кума, з виразом неприхованого роздратування на обличчi говорила щось вiдразу кiльком наставленим на неї мiкрофонам. Примудряючись при цьому не дивитися в об'єктив жодної з хижих телекамер.

— Ми продовжуємо стежити за трагiчними подiями в мiстi Подiльську, i зараз iз нами знову на прямому зв'язку наш кореспондент Юрiй Григоренко. Що нового чути, Юрiю?

— Так, доброго вечора, Людо. Пiд вечiр пристрастi в цьому не так давно тихому й мальовничому мiстечку на Подiллi дещо вляглися, але в справi про скоєний тут жахливий злочин нiчого не прояснилося. Нагадаю, що сьогоднi вранцi на центральнiй площi Подiльська, лише в п'ятдесяти метрах вiд того мiсця, де я