Читати книгу - "Джури-характерники"

class="p1">— Я б теж залюбки послужив тобі, якби був літ на десять молодший, — всміхнувся Карачобан. — Проте сам знаєш, що нукерська служба не дає прибутків.

Басман-бек хитнув головою і знову підняв шаблю. Атож, нукерська служба цікава, коли тобі сімнадцять — двадцять. А далі… У кожного й сім’я з’являється, і діти, та й дах над головою теж не завадив би. Тому кожен крутиться як може. І якщо добре подумати, то й він, Басман-бек, теж не виняток.

— А якої ти думки про Саїда-мурзу? — відбивши черговий удар, запитав він у Карачобана.

Карачобан опустив шаблю, і Басман-ага мимоволі втішився: його рука вже давно потребувала перепочинку.

— Хто його зна, — задумливо відказав Карачобан. — Знаю лише, що його улус кочує між Ворсклою і Самарою. Але стрічатися не доводилось. Та й не дуже хотілося, — зненацька всміхнувся він. — Бо на своїй землі кайсаки найлютіші і найпідступніші. Жодного каравану не пропустять. Тож нашому братові провіднику доводиться обходити землі Саїда-мурзи десятою дорогою.

Басман-бек стримав мимовільний усміх. Так зазвичай мислять прихильники Великої Орди, яка скрізь і всюди проголошує, що бажає жити в мирі з усіма. Навіть зі своїми прикордонними улусами. І зрозуміло, чому вона має зуб на улус Саїда-мурзи: той більше тягнеться до орди кримської.

— Кайсаки, кажеш… То ще треба розібратися, де чиї. Дніпровські уруси-бродники теж себе називають козаками. І невідомо, хто з них більше завдає шкоди мирному чабанові. Ні, мудро чинили наші хани, коли веліли нищити кайсаків без огляду на те — уруські вони, татарські чи ще якісь. Грабіжник повинен знати, що його неодмінно настигне жорстока відплата.

— Твоя правда, Ахмете-джан, — охоче згодився Карачобан. — Хоч без них теж важко, — лукаво примружився він. — Вони — як та щука в річці, щоб карась не дрімав.

Басман-бек зареготав.

— Це ти маєш на увазі наших чабанів? І справді карасі… — Враз по його засмаглому обличчі промай — нула якась судома. — Жирні, ліниві карасі.

— Так, Ахмете-джан, — підхопив Карачобан. — Вивітрюється уже з них дух войовничих пращурів, чаушів незабутнього Батия. Чув я, що деякі з прикордонних улусів сьогодні воліють за краще обніматися з урусами, аніж з ними сваритися.

Басман-бек кивнув головою.

— Це так, — підтвердив він. — Дивуюся з того, як швидко може душа тигра перетворитися на заячу. Минуло всього сто з гаком літ, як рештки буджацької та очаківської орд після битви на Синіх Водах[10] попросили дозволу перейти на лівий берег Дніпра й оселитися над Перекопом. Здавалося б, у їхніх душах мусить палахкотіти вогонь зненависті і помсти. Проте цього не сталося. Як ти гадаєш, чому?

Карачобан повільним жестом вклав шаблю у піхви.

— Все повертається на свої місця, — сказав він. — Пастух — найсумирніша істота в світі. Але доти, доки в нього не з’явиться свій Чингізхан.

В очах Басман-бека засвітилися крижинки.

— Гадаєш, нам бракує нових Чингізханів?

Карачобан заперечливо хитнув головою.

— Я цього не казав. Проте вважаю, що мій співбесідник, шановний Ахмет-джан, вельми мудрий чоловік. А його думка мені вже давно відома: наступником великих ханів Чингіза й Батия стане Манглі-Гірей, гідний нащадок славного хана Тохтамиша.

— Гадаю, цієї ж думки дотримується і шановний Карачобан, — без усмішки сказав Басман-бек. — Коли ти не проти, то ми могли б про це погомоніти по дорозі до порту. Там має відбутися щось вельми цікаве, — загадково закінчив він.

У супроводі десятка нукерів вони рушили широкою вулицею, де поряд з шатрами зводилися перші кам’яні будівлі Бахчисарая — нової столиці кримського ханства. Незабаром вулиця перейшла у безмежний смарагдовий степ. Ліворуч здіймалися обриси кримських гір. Назустріч їхали скрипучі гарби з пиляним черепашником та колодами. Басман-бек вдоволено роззирався: йому подобалася ця штовханина й гамір, як, зрештою, і та повага, з якою ці заклопотані люди похапцем кланялися йому.

Нарешті попереду завиднілася безмежна водяна поверхня. Вони проїхали ще трохи і зупинилися біля хащів дикої маслини. За сотню кроків від них показався причал, до якого притулився великий човен. Худі, засмаглі до чорноти невільники зносили з нього якісь ящики. Що в них було — не запитував ніхто. Там могло бути все, що завгодно: амфори з вином та прянощами, сувої краму, сицилійський мармур. І все те вантажилося на вози, що нескінченними валками тяглися до Бахчисарая. Ще два човни чекали своєї черги.

Проте не човни з заморськими товарами притягували погляд прибульців. Посеред широкої затоки ледь помітно погойдувався на широкій лінивій хвилі величезний військовий корабель. Його вітрила ліниво тріпотіли під подувами легкого вітерцю. У крутих обрисах вгадувалася хижа міць.

— Турецька галера, — пояснив Басман-бек. — Від таких галер утікають, як щури, навіть іспанські й французькі кораблі. Їм немає рівних в усьому світі!

З галери долітали окрики наглядачів і посвист нагаїв. Моряки-нукери зійшли на берег, а веслярі — їх було, либонь, не менше сотні — і досі сиділи, бо були прикуті до своїх довжелезних весел.

— Прибув сьогодні зранку, — пояснив Басман-бек. — Поки що з дружнім візитом. А згодом турецький султан має намір продати кілька таких нашому ханові. Бо Крим — то морська держава, — не приховуючи гордощів, докінчив він. — І йому потрібна своя військова флотилія.

ХАН МЕНГЛІ-ГІРЕЙ

Зненацька позаду почувся шалений перестук копит. Карачобан з Басман беком озирнулися. Широким віялом на них летіли тургауди і розривали горлянки у лютому крикові:

— Геть з коней! На коліна!

Над тими, хто запізно падав ниць у куряву, свистів нагай.

— Світлий Менглі-Гірей виїхав на оглядини галери, — пояснив Басман-бек Карачобанові. — Треба й нам злазити, бо, чого доброго, якийсь із цих мугиряк ще й нас огріє по спині канчуком…

Втім особливого невдоволення у його словах не чулося. Бо це був його, Басмана, задум. Надто вже багато охочих запустити в Менглі-Гірея стрілу, а то й накинутися з ятаганом. І стежити за нападниками було дуже важко. Та коли всіх зсадити з коней і змусити нюхати пилюку, — зарадити небезпеці буде багато легше.

Почет Менглі-Гірея з острахом позирав на свого повелителя, чиє чоло пересікала глибока зморшка. Це означало, що він будь-якої хвилини може вибухнути гнівом. А в гніві Менглі-Гірей був нещадний і непередбачуваний. Тому його охоронці-тургауди намагалися триматися від нього на відстані — летіли попереду й кричали:

— На коліна! Дорогу ясновельможному Менглі-Гірею!

А Менглі-Гірей і