Читати книгу - "Діви ночі. Книга друга"

class="p1">— Можна сказати й так.

— Ви хочете мене знову познайомити з кримінальним кодексом?

— О-о, ви є надто розважливий. У ваші літа я без роздуму кидалася в перший-ліпший вир і, знаєте, завше виринала суха-сухісінька. А чому? Бо не боялася йти просто, куди вела мене дорога, і ніколи не розмірковувала на роздоріжжях. Це мене врятувало. Вам пропонується добра робота. Наскільки я орієнтуюся, тисячі три в місяць.

Я захлинувся вермутом, і в голові моїй пролунав шурхіт банкнотів. А коли струснув головою, то банкноти вляглися в пачки. Таких грошей я ще не тримав у руках.

— Добрі гроші, — погодився я. — Але щоби їх заробити, напевно недостатньо самого лише інтелігентного вигляду, нє?

— Звичайно.

До покою ввійшла дівчина і сповістила:

— До вас пан Роман.

— Добре, проси його, — сказала господиня і додала, звертаючись до мене: — Ну от, зараз про все й поговоримо.

Вермут потихеньку чинив свою підлу справу, я відчував якийсь поцимбальний стан і міг пристати на будь-яку пропозицію.

Пан Роман мав під п’ятдесят. То був високий кремезний чолов’яга, бездоганно зодягнений і з усмішкою американського актора. Він увійшов швидким енергійним кроком.

— Пані Аліно, моє глибоке шанування. Виглядаєте чудово! Щоб я тріс — ви знову закохані! — майже проспівав він, цілуючи руку господині.

— Е, перестаньте — в моєму віці!

— Що таке вік? Вік грає ролю тільки для телятини, але не для кобіти.

На його середньому пальці зблиснула золота печатка з якимсь фантастичним гербом.

— Пане Ромцю, хочу вас запізнати з моїм знайомим. Пан Юрко є літерат, але мав би вродитися деінде, а не в наших більшовицьких умовах. Тут він просто гине.

— О, література! — кивнув головою пан Роман, вмощуючись у крісло біля нас. — І де ви, цікаво, берете свої теми?

— З голови, — сказав я.

— Ну, це щось мусить бути з жанру фантазій. Бо голова у вас ще досить молода, аби черпати теми з життя. А фантазій у нас не люблять. Тепер мені зрозуміло, чому ви гинете.

— Ну, ще так трагічно не є, — всміхнувся я. — Надіюся на ліпші часи.

— Не нарікайте на часи. Може, для мистецтва вони не найліпші, але для чогось іншого — годі й мріяти. Нам із пані Аліною ведеться незгірше, ніж десь за океаном.

Обоє вони розсміялися. Пані Аліна налила гостеві кави і запропонувала вермут.

— Але ж ви знаєте, що вина я не п’ю.

— Тоді, може, коньяку?

— А, коньяк, то будь ласка.

— Виберіть собі в креденсі. Знаєте, пане Ромцю, маємо одну проблему.

— Ну? Яку? — спитав пан Ромцьо, розглядаючи в барі пляшки. — У вас тут чудовий вибір. Чудовий. Але я, знаєте, маю свій ґуст. А він мене більше тягне на «Арарат».

— Пан Юрко шукає собі роботи. А я якраз пригадала, що ви колись мене питали про інтелігентного хлопця.

Пан Роман знову сів у крісло, налив коньяку і задумливо випив. Потім вийняв з кишені цигарки, щиглем вибив цигарку і, припаливши від запальнички, видихнув дим тоненьким струменем. Після цього відхилився назад, заклав ногу на ногу і промугикав щось невиразне, відбиваючи такт пальцями на коліні. Йому, видно, подобалося приковувати до себе увагу, але чинив це дуже примітивним способом — зволікаючи з відповіддю.

— Так, я потребую інтелігентного хлопця, — нарешті видушив із себе, обводячи мене пронизливим поглядом, наче якийсь товар.

Його очі при цьому були зимні і нечутливі, і ліве око мені виглядало лагіднішим за праве, а праве могло належати людині, яка ніколи не страждала від докорів сумління.

— То має бути чемна, вихована людина, яка б справляла гарне враження і викликала б до себе довіру.

Ага, подумалося мені, оце останнє його найбільше й цікавить.

— Ну, пане Ромцю, вам неймовірно поталанило. Маєте перед собою саме того, кого потребуєте. Він завше у мене викликав довіру… Але оповіджте нам, що то має бути за робота?

— Видите, пані Аліно, мені деколи треба полагодити різні важливі справи на досить високому рівні. І я не можу послати з візитою до першого секретаря чи до якогось генерала тих бомків, що в мене працюють.

— Ага, то пан Юрко мав би бути чимось на зразок вашого секретаря?

— Хочу уточнити: таємного секретаря, — пан Роман перевів погляд із пані Аліни на мене і додав. — Тому вирішуйте. Я не можу брати на цю роботу людину, яка за рік-два мені вифуркне. То має бути стала робота з обов’язковим підвищенням.

— Пана Юрка цікавило ще одне питання, чи не буде це надто ризикована праця.

— Я ніколи не ризикую. Я все роблю на кант. Стільки літ вже працюю, а ще жодного разу навіть гумка не пукла. Чи то не є показник?

Пані Аліна засміялася:

— Ну, пане Юрцю, слово тепер за вами.

Я пробував замислитися, але клятий вермут помішав мені все в голові.

— Для початку дістанете на місяць три тисячі, — сказав пан Роман.

Краще б він цього не казав, бо, може б, я тоді щось намислив, а так знову зашелестіло в голові банкнотами, і мудрий вождь усміхнувся з кожної сотки.

— Я згоден.

Невже це сказав я?

— Ну, от і прекрасно, — зраділа пані Аліна за мене. — Давайте вип’ємо.

Ми цокнулися, і пан Роман попросив мене зачекати в машині, поки вони з пані Аліною перебалакають.

Я вийшов із будинку і побачив сіру «Волгу». Біля неї, спершись на капот, стояв якийсь тип у майці і джинсах. З-під майки випинали м’язи. Він щось насвистував під музику, яка линула з автомобіля. Здогадавшись, що це водій пана Ромка, я, ясна річ, попер зі своїм інтелігентним виглядом простісінько до нього.

— Це машина пана Ромка? — спитав я.

— А що? — зміряв мене байдужим поглядом водій.

— Нічого, він сказав мені зачекати в авті.

— А я тут при чім? — стенув плечима. — Він мені такого не сказав. Так що погуляй.

Я не образився, а сперся собі на багажник і теж почав щось мугикати під ніс.

— Я буду працювати на пана Романа, — сказав я за кілька хвилин.

Водій глипнув на мене здивовано і перепитав:

— Ти?

— Умгу.

Він тільки похитав головою і далі вже не промовив ні слова. Чому я йому не сподобався, важко сказати.

За чверть години з’явився пан Роман, і ми поїхали.

— Ну, Юрку, ти вже зазнайомився з Максом? — спитав, киваючи на водія.

— Так, ми собі порозмовляли, — відказав я.

— Навіть порозмовляли? — засміявся пан Роман. — Знаючи його маломовність, я просто дивуюся твоїм успіхам. У такому разі ти, певно, й мертвого розбалакаєш?

Макс мовби й не чув нас.

— Не знаю, чи це тобі сподобається, —