Читати книгу - "Подвійне дно"

не… Але ж ви десь живете? Я тільки до ранку, а там піду.

— Ні.

— Я заплачу.

— Забудь про це.

— Але я не можу поворухнутися, та ще й холодно.

— Кровообіг скоро відновиться, до смерті не замерзнеш, п’ятнадцять градусів сьогодні, осінь тепла. Ну, трохи застудишся — це що найбільше. Подзвони додому, хай за тобою хтось приїде, скажи, що вскочив у халепу. Не вплутуй мене в свої проблеми, я й так зробила для тебе більше, ніж треба, ти помітив?

— Так, я вдячний вам, але…

— Все, бувай.

Я не встигаю пройти й кількох кроків, як темряву прорізає світло фар. Машина ще далеко, та я чомусь розумію, що це та сама машина. Розуміє це і чоловік на тротуарі. Так, втекти я не встигну. Сховатись тут нема де. Ряд будинків і дорога.

Я хапаю напівпритомного чоловіка і тягну його до телефону. Де поділись затишні телефонні будки? Тепер — тільки сині пластикові навіси, і все. Ну що ж, спробую скористатися з того, що є. Я розстібаю свій плащ — довгий, до кісточок.

— Обхопи мене за поперек і притиснись, може, під плащем не помітять.

Я вставляю телефонну картку і беру слухавку. Машина вже зовсім поряд, а мій підопічний стиснув мене так, що дихнути не можна.

— Радіо-таксі слухає.

Фари машини хижо і безсоромно освітлюють мене. Ну що ж, помирати один раз. Від долі не втечеш.

— Будь ласка, пришліть таксі на ріг Української, недалеко від автомайстерні, біля автомата.

— Куди вам їхати?

Машина їде повільно, надто повільно. Ось зараз вони вийдуть, і тоді мені кінець. Все-таки добрі справи — не мій фах.

— До Будинку одягу.

— Чекайте, машина зараз буде.

Світло фар віддаляється. Невже вийшло?

— Гей, ти, не стискай мене так, мені боляче. Гадаєш, вони повернуться?

— Не скоро.

Біла машина з червоними літерами «Аргос-таксі» виринула з туману.

— Зроби вигляд, що ти п’яний.

Для цього йому не треба докладати жодних зусиль. Я тягну його до салону.

— Е, дівчино, а він не буде блювати?

— Ні.

Таксист з недовірою похитав головою і рушив. За вікном замелькала ніч. Ліхтарі, вітрини, реклама, чиїсь освітлені вікна, за якими чужі життя… Я люблю ніч, навіть зимову. Ніч теж сама собі, безвідносно до пори року.

— Ось, Будинок одягу.

— Будь ласка, трохи далі, до кегельбану.

— Як скажете.

Я розплачуюсь з водієм і тягну чоловіка з авто. Важкий, чортяка! Та він допомагає мені, як може, тому ми поволі просуваємося вперед, у темну вуличку, де стоять одноповерхові дореволюційні будинки. В одному з них є кімната, в якій я живу. Тепер навіть дві кімнати, од позавчора. А третя… Власне, якщо вийде так, як я задумала, то скоро переїду кудись в інше місце. Може, років за два. Та це зараз несуттєво. Єдине, що має значення — дотягти якось свою «знахідку» додому і не нарватись на когось із сусідів.

— Де ми?

— Скоро будемо на місці, мовчи.

— Я вдячний вам, ви…

— Я сказала тобі — мовчи! Ще сусіди почують! Тут, як у селі, повно старих цікавих пліткарок, що все на світі бачать і чують.

Я дістаю ключі і відмикаю двері. Сухий запах пилу і цибулі не додає мені хорошого настрою. Терпіти не можу загальний коридор, та нічого не вдієш, комуналка є комуналка. Тому я швидко відмикаю двері в квартиру і втягую свою здобич. Темрява зустрічає мене хропінням і смородом. Так і є, Сашко вже спить.

— Хто тут?

— Сусід мій, Сашко. Алкаш хронічний, та він нализався до свинячого виску і спить. Давай, сюди.

Я відмикаю залізні двері в свою кімнату і кладу обважніле тіло просто на підлогу. Хай полежить, в будинку доволі тепло. А я вмикаю світло і знесилено сідаю в крісло. Руки й ноги в мене тремтять, хочеться пити, а на підлозі лежить незнайомий брудний чоловік без обличчя і дивиться на мене крізь щілинки розпухлих повік. Ну, добре, відпочину потім. Я скидаю плащ і черевики і схиляюсь над гостем. Добряче його віддухопелили, а ще є опіки, і кров…

— Трохи потерпи, викличу лікаря.

— Не треба, це…

— Мовчи, бо ще додам. Бракувало тільки, щоб ти отут іще дуба врізав. Мені тоді що робити з трупом? Собак у мене нема.

— А до чого тут собаки?

— Якби були собаки, проблема утилізації трупа не стояла б так гостро. Я просто зекономила б на собачих харчах!

— Я не…

— Мовчи, — я набираю номер. — Вадиме, ти вдома? Негайно лети до мене. Захопи йод і бинти.

Я кладу слухавку і схиляюсь до побитого. Треба його якось роздягти, та чи можна його торсати? Хоча я тягла його, він ішов, і нічого.

— Що ви робите?

— Збираюсь тебе зґвалтувати.

Я знімаю з нього піджак і розстібаю штани. Він намагається якось перешкодити моїм діям, та сили нерівні, принаймні, зараз.

— Боже, яка цнотливість! Не бійся, боляче не буде! Розслабся.

— Ви знущаєтесь?

— Саме так. Знущаюсь. Бо це ти лежиш на моєму килимі, а не я на твоєму. Закон джунглів — право на територію. Знаєш таке?

Він мовчить, і я стягаю з нього штани. Від сорочки залишилось саме лахміття, тому я з чистою совістю просто зрізаю її, відриваючи присохлі клапті. З численних ран починає сочитися кров. Хтось добряче попорався з хлопцем, а потім його одягли і запхали до машини.

— Треба тебе помити. Допоможи мені, я сама тебе не дотягну.

Та його сили вже скінчились. Тому я розводжу в відрі розчин марганцівки і витираю його. Він молодий, міцної статури. Обережно змиваю кров з численних порізів і опіків, що вкривають його тіло, на зап’ястках лишились сліди від наручників. Холодна злість піднімається в мені. Щоб зробити таке з людиною, треба бути найостаннішим покидьком. Шкода, що їх з’являється щораз більше.

Я змиваю кров з розпухлого обличчя. Знаєш, друже, все це, на жаль, не пішло на користь твоїй зовнішності. Хтозна, яким ти був, та тепер буде, мабуть, гірше. У квартирі лунає дзвінок. Це Рудий, саме вчасно.

— Ти злякала мене до гикавки. Не називай мене по імені, бо я тоді починаю думати, що з тобою щось трапилось, або ти взагалі при смерті. Летів, порушуючи всі правила дорожнього руху. — Рудий дивиться на мене з осудом. — І ти зараз схожа на Ліззі Борден, що кілька годин поспіль орудувала сокирою. Ти глянь на себе: вся в крові, спітніла і задихана. О, а це хто?

— Не знаю, — я замикаю двері. — Але ти його оглянь, що з ним.

— Ну, що з ним, видно