Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"

і більш за все полюбляв читати, але аж ніяк не командувати людьми. Тож час від часу в нього на роботі траплялися проблеми. Всі крали, користуючись тим, що Володя (так звати мого батька) усе вирішить. І він вирішував. А потім ще глибше заглядав у чарку. Усі мої родичі, близькі й не дуже, навесні бігали до батька, щоб «допоміг солдатами на городі». І він допомагав. Допомагав цеглою чи бетоном на дачу. Допомагав запчастинами. А сам втішався книжками. Як результат — усе скінчилося дуже погано. Утім, це сталося набагато пізніше…

У мої плани не входила армія ні під яким соусом. Звісно, батькові я цього не казав, а почав розробляти реальний план «відмазки». Щоправда, довго нічого путнього придумати не міг…

Рома Грач, мій одноліток, попри юний вік, швидко пристосувався до змін, які настали з розпадом СРСР і запровадженням у незалежній Україні бізнесових стосунків. У його активі був фотозбільшувач, старий батьківській фотоапарат «ФЕД» і купа плівки, яку використовували військові для аерофотозйомки. Крім того, Роман мав те, чого не мали ми, патлаті підлітки, які грали на гітарах, пили, а іноді й курили травку, — він мав чітке уявлення про майбутнє.

— Дивись, — казав мені Рома, чаклуючи над фотопапером у темній, переобладнаній під лабораторію, ванній. — На оцей аркуш вміщується дванадцять гральних карт, які я знайшов і перезняв у батька. Отже, на повну колоду треба три аркуші. Двадцять п’ять аркушів паперу скільки коштують?

— Я звідки знаю?

— А я — знаю! А скільки мені дадуть за одну колоду з голими дівками, знаєш?! Отож-бо! А з однієї пачки виходить вісім колод, і ще залишається.

— І що?

— А то! Саме тому ти в мене гроші стріляєш на вино, а не я в тебе. Це, Русю, і є бізнес. З «нічого» маєш гроші. З моїм би розумом на Заході я вже до двадцяти років мільйонером був би!

…Роман погано закінчив, як і більшість тих, хто намагався піднятися в буремні часи накопичення капіталу, — його застрелили у власному магазині під час сварки із «кришувателями». Однак розмова, яка відбулася у Романовій ванній кімнаті, відіграла в моєму житті не останню роль. Ні, я не став бізнесменом. Я пришов додому, знайшов старий підручник із географії й уважно роздивився все, що знаходилося західніше кордону моєї батьківщини…

— Лесю, — ми стояли з дівчиною, що мешкала в будинку неподалік і мала дивовижну матір, яка працювала в паспортному столі, — чого ти ламаєшся? Я ж знаю, як усе це робиться. Он Вітька, з четвертого парадного, якось та домовлявся. Хто ще може допомогти, як не твоя мама?

Леся стояла, обпершись об стіну. В її погляді співчуття знайшлося не більше, ніж у статуї. Я ж тупцював біля неї і весь час жалісно заглядав у очі, неначе собака.

— Мені вкрай потрібен закордонний паспорт! Ти просто не розумієш, що таке армія. Мене там вб’ють, і ти будеш винна!

— Щось я не чула, щоб у «стройбаті» вбивали. — Леся огидно засміялася. — Тебе ж більш нікуди не візьмуть.

— Дурна ти, Лесю, хоч і відмінницею була у школі. Ти можеш зрозуміти, що в мене, як у людини, яка виросла поміж чобіт та пагонів, з’явилося стійке несприйняття війська? Я пацифіст!

— Хто?!

— Хто-хто… Не той, про кого ти подумала. То допоможеш? Я тобі з Парижа «Шанель» притарабаню. Цілу літру…

— Я подумаю, — Леся повернулася й рушила до парадного, давши знати, що аудієнцію закінчено.

Коли в людини є гроші, вона не обтяжує себе думками про дійсність. Усе вирішується наче саме собою. До мого дня народження, а отже весняного призову, залишалося трохи більше півроку. За цей час я мав зробити щось таке, щоб я контролював дійсність, а не вона мене.

— Кому міняти рублі, купони, долари, марки? Вам рублі не треба? — бігав я тамбурами «імпортних» потягів, що прямували через місто до Москви.

Будапешт, Прага, Берлін — усі ці слова звабливо красувалися на пасажирських вагонах і затьмарювали собою все. З кожним вдалим обміном валюти в тамбурі або купе я наближався до своєї мрії. Ще зовсім трохи, шановні іноземці, і ви допоможете мені вирватися з пазурів війська! Я буду гуляти вулицями ваших міст і стану недосяжним для «махіни», що має назву «українська армія».

— Скільки вам? П’ятдесят доларів? Давайте я вам краще сто поміняю. В Москві буде курс гірший, от згадаєте мої слова. Пані, а вам не треба рублів?

Леся таки вивела мене на маму. Марія Степанівна покликала мене до себе, і я відверто розповів, що й до чого. Вона слухала уважно, не перебиваючи, а потім ошпарила:

— Паспорт можна зробити лише після того, як тобі виповниться вісімнадцять. Зрозуміло?

— Так…

— Тобі 18 виповнюється у березні, а призов у квітні. Слідкуєш за моїми словами?

— Звісно.

— А паспорт я зможу зробити лише через шість тижнів після подачі документів. Я ж не сама його виписую, а в Суми документи відправляю! До того ж з нового року мені від тебе буде необхідна довідка з військкомату, що ти непридатний до служби. Або військовий квиток. От і вся пісня!

Я ледь не втратив свідомість…

Вдома під матрацом у мене лежала величезна за моїми підрахунками сума — двісті доларів. Щоб заробити їх, мені довелося брати певну суму під проценти у вокзальних валютчиків, бігати потягами і щоразу відшкодовувати за право цим займатись та погашати кредит. Врешті я зібрав таким чином стартовий капітал, залишалося лише вирішити питання з паспортом…

Та з відповіддю паспортистки мій корабель надій знову налетів на жорстоку реальність.

— Маріє Степанівно, що ж мені робити? Я не знаю, до кого звертатися. Допоможіть!

Наступна фраза мене просто шокувала:

— Принеси мені своє свідоцтво про народження і паспорт. Негайно. А в понеділок прийдеш офіційно в міліцію і напишеш заяву, що тебе побили якісь