Читати книгу - "Трамвай, що заблукав"

великий маг Папюс, чи хто там ще… Великий наркоман Карлос Кастанеда… Король — привид Стах з якогось «совкового» роману… Виходив ночами на полювання і мочив у болоті нещасних жертв… Тьху, Господи… І як я оце лоханувся знову… Але ж він мене переконав, сучий син… Може від наркотиків посилюються наднормальні здібності… Умовив… На таке…

«Просто стій і чекай, — почув я наче в яві Стахів голос, — в Годину Бика прийде трамвай. Не переплутаєш — він такий один… Пам’ятаєш віршика «…Шёл я по улице незнакомой…и вдруг услышал вороний грай… и звоны лютни и дальние громы…»

— «Передо мною летел трамвай…» — пробурмотів я. Колись, до того, як я почав «кувати бабки», Гумільов був моїм улюбленим поетом.

«Зупиниться — сідай. — інструктував далі Стахів голос у моєму мозку, — проїзний покажеш кондуктору… Можливо прийдеться доплатити… не баксами. Сам побачиш. Єдине — не супереч… І не дивуйся. Протримаєшся до кінця поїздки — будеш вільним.»

Дим волікся у вільготному повітрі, дер у горлі. І коли я вже з хвилину натужно розмірковував, чи приїде «Радіо — таксі» за дзвінком з мобільного на край Шрейдерової балки, а чи диспетчер просто пошле мене на хрін, в повітрі розлігся різкий деренчливий звук.

Трамвай виринув з клубів диму наче по частинах. Спершу я побачив два тьмяних кола освітлювачів, а над ними наче плив підсвічений номер маршруту. Четвірка… Тоді — опукле скло кабіни, за ним — невиразна тінь водія… чи може водійки… Як там вони звуться — вагоновожаті… «Остановите, вагоновожатый, остановите сейчас же вагон…»

Бач, за часів Гумільова трамваї мужики водили… А потім усі подалися будувати світле майбутнє… Зоставивши жінок лікувати, викладати… Трамваї вночі ганяти по Промзоні… Якраз жіночий фах… Краще лише на залізниці, з ломиком і в оранжевій жилетці.

Просто переді мною розчинилися двері, і я заскочив досередини, щиро зраділий несподіваному виходу зі скрутної ситуації. «Четвірка», якщо мене не зраджувала пам’ять, йшла кудись до центру. Куди — я забув, але мені нині аби до проспекту дібратись… Стах — мудак наколотий, але і я не менший дурень. Знайшов, кого слухати… Треба швиденько додому, відіспатись, помитись… А ранок покаже, що робити далі.

У вагоні було майже порожньо. На одному з подвійних сидінь в глибині виднілися дві невиразні постаті. Увімкнута була лише одна лампа, навпроти дверей, та й та постійно блимала. Я сів біля вікна на другому сидінні. Другому ординарному… Червоного кольору. На перше в далекому дитинстві намагався не сідати, бо воно було сіре. Смішно… Сто років не їздив трамваєм, а рефлекс ніде не дівся… Тільки червоні сидіння. Сірі — ані—ні… Навіть коли їздив з мамою, намагався плюхнутись на червоне.

На спинці сірого сидіння переді мною було виведено чорним маркером:«Мусора — лохі». Скло кабіни водія, замазане жовтою фарбою, прикрашав листок паперу з якимось текстом… Правила користування трамваєм, абощо… Років зо тридцять тому вони висіли в заскленій рамочці під самою стелею, і, аби щось прочитати, мені доводилось ставати навшпиньки.

Я виріс в сусідньому N-ську, але трамваї там були такі самі, тоді новенькі і блискучі. З пластмасовими компостерами, пригвинченими між вікнами… Тут компостерів не було… Півзітертий напис над сидінням навпроти мене, єдиним, котре було повернуте спинкою до дверей, сповіщав: «Мєсто кондуктора»

— Аплачіваєм праєзд!

Я аж підскочив від несподіванки. Кондукторка підійшла ззаду, зовсім нечутно. Може то вона дрімала в глибині вагону. Двері тим часом з шипінням зачинились, трамвай рушив.

— Аплачіваєм праєзд! — вже ледь роздратовано промовила кондукторка деренчливим старечим голосом, — праєзниє, льготниє прєд’являєм!

Я сунув руку в задню кишеню джинсів і витяг гаманця, до якого прилип невеличкий картонний прямокутник. Тьху, це ж тіпа проїзний, котрий дав мені заглючений Кастанеда. Він же король Стах… Він же клятий бахур, якому аби познущатись з чужої біди… І для чого я тоді його виручив? Я йому бакси, а він мені, блін, трамвайний квиток! Умерти можна!

Стара вже стояла поруч. На бабці був зелений фартух з великою кишенею на пузі. З під нього виглядали зверху запрана футболка кольору хакі, знизу — обвислі спортивні штани. Наряд довершали добряче потерті домашні капці у клітиночку, ще явно совдепівських часів. На шиї бовталася чорна дерматинова сумка на ремінці.

В гаманці у мене була двадцятка, але якесь хлоп’яцтво змусило мене сказати:

— Праєзной!

Стахів дарунок дійсно нагадував проїзний, але лише розміром і формою. На сіренькому тлі не було написів. Лише червоний відтиск дивацької печатки — два кола, велике й маленьке, одне над одним. В маленькому колі — перевернута п’ятикутна зірка, у великому — два сплетені трикутники — вершинами вгору і вниз, а посередині — щось схоже чи то на ключ, чи то на хрест з петелькою.

«Зараз бабця мене пошле, — подумав я, — стара працює ночами замість заслуженого відпочинку, а тут казьол сраний в чужих лахах їй тицяє замість грошей шматок паперу. Треба віддати їй оту двадцятку і не брати здачу. Хай буде на бідність.»

— Праєзной нєдєйствітєльний, — озвалася кондукторка. Я знов відчув щось схоже на докори совісті. У бідолахи, видно, не було сили й лаятись.

— Ось гроші, - сказав я поспіхом, — то я не те дістав…

— Не те…, - хихикнула бабця. Мені раптом стало моторошно.

— Здачі не треба, — мовив, тицяючи їй двадцять гривень.

Двадцятка спланувала на затоптану підлогу деренчливого вагону. Стара продовжувала роздивлятись шматочок картону.

— Можна й виконати, — сказала, — але ти заплатиш…

Рука, що тримала проїзний, раптом здалася мені схожою на лапу… Жовту пташину лапу з загнутими мертвими кігтями. В шлунку похололо… Я безтямно дивився на напис перед собою, котрий сповіщав, що мусора є лохами.

Лапа видерла гаманця у мене з рук. Я почув, як затріщала дорога шкіра. Замінити його під час свого перевдягання я забув… Але ж в гаманці не було нічого окрім материного фото…

— У мене ще є мобільний, — сказав я вже зовсім безтямно, — «Нокія»… остання модель, п’ятсот баксів віддав…

Трамвай гуркотів, похитуючись на