Читати книгу - "Наречена Шульца"

каштани, вечірню тінь прохолоди у повітрі. Усе ще не носила плаща. Новини зі світу ще не порушували спокою щоденного життя. Розпач ще не застував горизонту.

Кілька місяців по тому, на початку весни 1933 року, її відвідав у школі учитель фізики, разом з ним вона часом бачила того чоловіка. Професор Олексій Кущак прийшов від імені свого колеги, настільки засоромленого, що сам прийти не посмів. Просив, щоб вона погодилася позувати для портрета.

Яка ж пані Боварі відмовила б художникові? — подумала вона собі, приємно заскочена бравадою такої пропозиції. Погодилась. Сміливого жесту розпусної дружини провінційного лікаря їй не треба було позичати. Невдовзі прийшов і сам Шульц. Дістав пастелі. Малював ескіз швидко, поглядаючи на неї з якоїсь недоступної їй глибини. Її це трохи бентежило. Але тільки спочатку.

Почалися сеанси, під час яких він часто відкладав олівці та крейду, і ми розмовляли. У пам’яті залишилась більше аура, ніж деталі цих розмов. Про книгу сяйва, плодючість бур’янів та лабіринт, що віддзеркалював мапу людської душі. Незвичайність, взаємна зачарованість. Так, ніби ми були пов’язані таємним пактом, грою з-під напівпримружених повік. Я відчувала в цьому смак забороненого плоду, хоч не до кінця усвідомлювала чому. Мої плечі були оголені. Надто оголені. Я хотіла зникнути, але водночас бути, все більше й більше. Хтось мене творив, захоплювався мною, доповнював мене. Робив так, що я почувала себе королевою над чоловіком, якою ніколи раніше не була. В родинному домі не мала такого шансу. Мене оточували брати, батько, по дорозі до ванни ми бачили одне одного в білизні. А тут я немов розчинялася в якомусь серпанкові замилування, на яке, втім, не заслуговувала. Раніше я не знала такого стану.

Він малював ескізи. Дивився на мене уважно. Мабуть, не лише з увагою художника. Пам’ятаю ці очі. Невеликі й сяйливі. Темні й проникливі. Глибоко посаджені під невисоким, сильно випуклим чолом. Чи бачив він мій семітський ніс? Звісно, що бачив — сам мав подібний, хоч не такий помітний, як мій. Але вочевидь знав, що ходжу до костелу, а не до синагоги. Я сама залюбки цим хвалилася. Так, ніби це було вкрай важливо. Тоді вірила, що так і є. Чи він уже знав, що я тану під його поглядом? Що готова на більше, ніж дотепер з будь-яким іншим чоловіком? Коли і як він це відкрив?

Ті перші ескізи портретів не збереглися. Зрештою, вона не була впевнена, чи йшлося про них, чи про неї. Про їхнього автора знала тоді небагато. Щойно згодом звернула увагу на дві його роботи у львівському музеї: вже знайомий „Автопортрет” художника з магнетичним поглядом та групову сцену з двома жінками, що їх обожнює чоловік. Малий, нахилений у жесті зречення. Зі знайомими рисами й поставою. Несподівана повторюваність і багатократність її власного досвіду з дрогобицької вулиці.

Він здавався їй молодим, значно молодшим від неї, а їй тоді було двадцять вісім років, і вона щиро здивувалася, коли сказав, що йому сповнився сорок один. Їй було важко у це повірити. Адже вважала, що вміє тверезо оцінювати людей. Так швидко її зачарував? Її, холодну керівничку, зрілу не по літах? Отим малюванням чи, може, розповідями про книжку, яка невдовзі мала бути опублікована?

Соромилася обожнювання, яким він її оточував, але й жадала його. Уже невдовзі — як нічого іншого на світі. Хоча й подружка з роботи, якій вона з блиском в очах вимовила його прізвище, сказала: краще будь обережна. Різне про нього говорять. Але це якраз не була хтозна-яка новина, бо ж про кого не говорять різне? Подружка намагалася уникати відповідей на запитання, але врешті бовкнула, що його бачили з місцевими повійницями. З якими повійницями? Ну, зі шльондрами. Але це, мабуть, не він…

Та знизала плечима: звісно, що ні. Хоча, коли вона побачила більше його малюнків…

Зізнаюся: відтоді я ходила по Дрогобичу із широко відкритими очима. Особливо вечорами, біля ринку, підглядала за тими панянками, що заманливо крутилися під аркадами і маячили на гирлах вулиць. Мені навіть не хотілося вірити, що вони займаються… цим. Бо як узагалі так можна: з чужим, одразу, оголено? І взагалі… Куди вони водили тих своїх клієнтів? Там, у глибині, були самі лишень халупи.

Деякі дівчата були навіть красиві, одна здалася мені вродливою — у кльошованій сукні й вишуканому капелюшку, вона зовсім не скидалася на „таку”. Інші, на високих підборах, ходили незграбно, наче манекени. Непристойно світили стегнами. А чоловіків довкола них не бракувало. Одні підкрадалися, інші, п’яненькі, волали про свою хіть на всю вулицю. Раз-другий пробували зачепити й мене. Тож я перестала ходити туди, куди не слід. Бруно — художник, — пояснювала я собі, — тож мусить знати, і знати більше за інших, всюди ходити і все переживати — не буде ж учителька вказувати йому, що добре, а що погано. Тим більше, що він нічого такого не робить. Не він. Зрештою, він учитель. Хтось інший — так. Може, навіть інший Шульц. Запевно.

Ми зустрічалися у мене, переважно вечорами. Я винаймала кімнату в Зарембів, чекала на його візити. Вже не тільки як колеги-учителя, чудового художника, але й письменника. Вечорами ми пили чай, конче з конфітурою (!), і поринали у вірші Рільке. Або у незліченні феєрії його уяви, яку населяли барвисті метелики й метафори. Було так, як ніколи з ніким іншим. У перші місяці це був головний сенс нашого зв’язку. Для нас обох. Шльондрами з ринку я вже не переймалася.

Пастелями створював деталі й характер обличчя