Читати книгу - "Право на пиво"

знешкодив цього демона. Видовище було варте уваги, але я більше не мав часу на романтичні пригоди, тому увімкнув панорамний відеосенсор, що передавав безпосередньо до мого зорового центру картинку навіть того, що відбувалося за спиною, та пішов далі до лісу. Десь там була річка. Глибока стародавня річка, яка широкими і розлогими звивами текла до океану, але не впадала у нього, — величезні болота повністю вбирали її, до останньої краплі.

Я дістався до річки без пригод, лише раз у лісі мені довелося поступитися дорогою істоті розміром з гіпопотама, але подібній на жабу. В лісі справді росло кілька кипарисів, ну, майже кипарисів. Я пішов берегом проти течії сам не дуже розуміючи, що сподіваюся відшукати. Зрозуміло, що не побачив ніякого промислового устаткування, жодних труб або насосних станцій. Власне, я знав, що нічого цього тут не буде — просто мені хотілося нарешті сісти на цю планету. Мабуть, десь у глибині підсвідомості просто було бажання прогулятися берегом цієї річки та обдумати свої дії надалі…

* * *

Я побачив її на піщаній мілині. Вона лежала на блакитному піску жовто-оранжевим пузом догори. Та це ж… Повільно, ще не вірячи в удачу, підійшов до неї та підняв. Не зважаючи на численні рівці та подряпини, текст можна було розрізнити. Ось «О», «В», іще «О». Далі вгадувалася «L»…

Я подивився на річку. Мільйони тонн чистої, свіжої води. Без домішок та радіоактивного мулу. Мільйони тонн. Так, Вони завжди говорили правду. Вони не приховували. Вони кричали про це — їх ніхто не чув. Вони писали на кожній бляшанці, що беруть воду з Юрського горизонту. І Вони вже триста років беруть воду з Юрського горизонту. Є тільки один нюанс: Вони беруть воду просто з Юрського горизонту, безпосередньо у Юрському періоді.

Я сховав порожню бляшанку з-під «Оболонь — преміум» у кишеню та викликав свій хронокорабель. Шукати місце безпосереднього забору води не було жодної потреби. Пора повертатися.

Я кинув останній погляд на ліс, жалкуючи, що в моїй сучасності немає такої розкішної папороті, бронтозвірів, фантастичних метеликів — усього того, чим сповнений такий молодий світ.

* * *

Вже сидячи у кабіні корабля, я ще раз роздивився бляшанку. Мою увагу привернули грифони. Як символ єдності. Так, символ єдності води, хмелю та солоду… Грифони — здається, їх ще називали собаками Зевса. Я відкинувся на бильце крісла та беззвучно засміявся. Здається, я здогадався, де Вони беруть хміль…

Юлія Сандлер,
Андрій Максименко
Нотатки
Ніяківського коледжу

Тож пий собі пиво — Ти Знаєш Яке.

Ю. Сиромолот. Тьянга Б’єрле Історія перша Рецепт О-Томорі-дзен

— Ой, далебі мені не добре є, — мовив студент Озипринш до мене й фікуса. Братця, мовив достоту навпаки.

Та як упаде повз ліжко! Фікусові все одно, бо він дерево. А я ж таки людина. Тож коли сусіда о п’ять хвилин на першу ранку з’являється, лякаючи ручних мишенят та давлячи ретельно зібраний за півсеместру кістяк мієлозаврус рекс — мало й придушити такого сусіду! Бач, не є йому добре! Пити треба більше… самої води… та менше на власній особі експериментувати. Як от, три дні тому спало йому на думку нюхати клей — мультиків забажалося, тож роздобув десь клей шпалеровий, порох, мало ніздрі не посклеював, ледве відкараскали дурня…

Тож піднявся я, бурмочучи мантру безкрайнього спокою, підтягнув нічну сорочку, аби цей дурник не замастив чимось, склав пальці у знак підсилення фізичних дій…

А воно ж не працює!

Та до дідька, я ж не малюк-першокласник… не злічу, скільки разів уже його підіймати доводилося, з дерев стягував, якось навіть дістав з димаря. Пальці ж самі мусять знати справу, нумо — ще раз!

Та нічогісінько! Нулліус фігіус.

Світло запалити… та що ж воно коїться, справді! Світла нема… Абендабот його забери! Але ж у Самадхі Бра, що його вікно навпроти, — є. У Мішеля Папагаструса є, у Ньянкі… Хіба що хтось дрота відкусив… знайдуться в нас такі, з шляхетних, у кого кров блакитна — їм міді не вистачає… А все’дно, прощавай, мана!

Лише тоді я почав розуміти щось — як замість яскравої вогняної сфери запалив тільки бліде зелене сяйвочко — це не світла немає, це не вистачає енергії. Хтось усю витягнув на себе — та невже ж Озі, він же п’яний, а сп’янілих сила залишає умить…

Ближче схилився — ой, лишенько! Не те, щоб алкоголем — узагалі нічим від мого приятеля не тхнуло, він наче й не дихав — обличчя мав зеленкувате, а з порізаного вказівного пальця на лівиці чорна у пітьмі кров так і капотить…

Відверто кажучи, мусив я негайно викликати чергового містика. Але це ще як подивитись: коли трапиться дядько що треба, то ректорові не доповість, тож Озі самою єпитимією відбудеться. А як з тих… що ото надто вже праведні — тоді не лишень Озі потурять геть, але й мене, та ще й сусідів з обох боків — за мовчазне пособництво. Траплялися вже такі історії.

Тому я залишив Озі самого — нічого йому за кілька хвилин не вдіється, — прослизнув у коридор та проказав слово-запит. Відгук був: «Лузіяда», і що найгірше — за