Читати книгу - "Місто, якого не було"

розповівши про дивні особливості Крутоярів і його жителів.

Річ у тім, що за період, про який я розповідаю, тут творилися справжні дива, траплялися випадки, коли, як мовиться, волосся ставало сторч. Одначе, звикнувши до всіляких чудес, мешканці містечка навіть не реагували на них, бо ж людина поступово звикає до будь-яких ситуацій.

Прибулець відчинив двері і ввійшов у коридор, в якому клубами плавав дим і спалахували сигаретні вогники. Знервовані чоловіки метушливо ходили з кутка в куток, насторожено поглядаючи один на одного.

Інопланетянин обережно штовхнув ще одні двері й опинився в крихітній приймальні. Байдужі очі секретарки за звичкою неприязно стрельнули на нього і втупилися в якісь папери.

На інопланетянина, що сміливо втиснувся сюди, невдоволено зиркнули ті, хто чекав прийому; так дивляться на надто енергійного пасажира, який вдерся до переповненого загального вагона і змусив потіснитися інших. Хоча, здавалося, до його появи й так було нікуди ступити.

— Шановні громадяни, — нерішуче промовив інопланетянин, — дуже прошу, пропустіть мене. — Я Прибулець.

Відвідувачі одразу наїжачилися, сипнувши злими дотепами:

— Ви бачили такого?! Поза чергою його… Всі ми, голубе, тут прибульці.

— Будьте ласкаві, ввійдіть в становище…

— Поспішаємо, аж з ніг падаємо, — хихикнув один, і під його очима, мов достиглі сливи, налилися пухлини. — Ти що, чарка з горілкою, щоб тебе — вперед?..

— Навіщо так? Може, справді, цього громадянина слід пропустити, — єхидно процідила крізь зуби маленька, схожа на засушений опеньок стара. — А якщо він на третьому місяці або заслужена бабуся, ну, як оце я?

В приймальні дружно зареготали.

— От що, Прибулець, чи ще як там тебе… Всі ми звідкись прибули, — категоричним тоном відчеканила круглолиця жінка в червоній кофтині й тісніше притиснулася до дверей, оббитих чорним дерматином. — Ось я, наприклад, прибулець з дому. А ти, Ганно? — показала білі зуби своїй сусідці.

— А я — із молочного магазину…

У сторопілого інопланетянина відібрало й мову, він знітився і покірно став у кінець черги.

Через кілька годин всі відвідувачі залишили приймальню. Лише Прибулець самотньо нидів на лаві. Із кабінету виглянув начальник і, витираючи спітнілого лоба, кволим голосом запитав:

— Хто ще до мене?

— Та ось, каже — Прибулець, — байдуже відповіла секретарка.

— Інопланетянин я… Мені просто не вірять… — втрутився він у розмову. Прибулець був украй здивований, що його появу всі сприйняли без будь-якого ентузіазму й інтересу. — Розумієте, двигун зіпсувався, потрібен ремонт.

— На жаль, — розвів руками начальник, — наша техніка не така досконала, щоб лагодити інопланетні космічні апарати. Одначе спробуємо. А поселимо поки що на Другій Горіхівці, у двадцять п’ятому будинку. Кілька місяців тому там іще жила бабуся Маланка, але, як кажуть, перестала ряст топтати…

Прибулець чекав конкретнішої допомоги від начальника:

— А коли?..

— Ремонтувати? Заждіть… Радий був з вами познайомитися, — і на прощання потиснув інопланетянинові руку. — Не дивуйтесь, що прийняли вас звично й буденно. Наше містечко особливе. Тут іноді такі дива трапляються, що просто за голову берешся.

2

Двір здавався Хлопчикові величезним. То був для нього цілий загадковий світ — у ньому, немов у тропічному лісі, жили різні тварини, комахи, птахи.

За будинком, у закутку між двома старезними парканами, що сходилися клином, у густому сливняку, водилися дрібні зеленуваті пташки — бажана, але не дуже часта пожива кота Пилипа. В іншому кінці двора, за сараєм, на верхівці акації змостили гніздо метушливі й галасливі сороки.

Будинок стояв на пагорбі, південний схил якого густо поріс колючою дерезою, акацією, травою. Там жиз кумедний гостроносий їжачок. Він полюбляв пити молоко з блюдечка, але завжди, презирливо пирхаючи, відмовлявся від яблук — цих неперевершбних ласощів колючих звірят. Зате їжачок із задоволенням їв жабенят. Хлопчик не раз спостерігав за тим полюванням, і йому було шкода жабенят. Відтак поступово пригасала симпатія до свого колючого Друга.

Тітка Тася жила в злагоді з усіма мешканцями двора. За винятком хіба що сорок. «Чорно-білі злодійки», — часто кричала вона, не без підстав підозрюючи, що саме вони викрадають курчат.

Сороки начеб знали про тітчину неприязнь до них і, помітивши її, спішно злітали на верхівку високої дерев’яної телеантени. «Нічого, — погрожувала вона кулаком. — Ви ще потанцюєте в мене, скуштуєте моєї „доброти“».

— Хіба сороки вміють танцювати? — з інтересом розпитував тітку п’ятирічний малюк.

— У мене потанцюють, — відповідала тітка, поступово заспокоюючись і вкотре перелічуючи курчат.

Хлопчик любив, продершись через дірку в старій огорожі, сісти на самій верхівці пагорба і вдивлятися аж ген туди, де зливалися річечки Заверть і Ужиця, а небо сходилося із зубчастою смугою лісу. І тоді йому ставало моторошно від думки, що ось там закінчується земля, — далі починається бездонна жахлива прірва, в яку з рокотом спадають річкові потоки; і саме там, вивертаючи коріння з грунту, риплять сосни. Йому над усе хотілося своїми очима угледіти те страшне видовище.

Пізніше Хлопчик почав розуміти, що ніякої прірви немає. Баржі, вщерть навантажені вугіллям, пливли вниз по річці й за кілька днів поверталися назад з піском або гравієм, щасливо проминувши рубежі, вифантазувані уявою Хлопчика. Та й тітка Тася у відповідь на його схвильоване питання глибокодумно завважувала:

— Горизонт — це, радість моя, лінія уявна, як і багато що в нашому житті.

Згодом Хлопчик зацікавився сороками. Сидячи на пагорку, тихенько сам собі наспівував:

— Ой, сороко-білобока, навчи мене літать!..

Птахи спокійнісінько сиділи на акації і без упину скрекотіли. Хлопчик у зажурі спостерігав їх і, мов заклинання, повторював ті слова: він уже знав, що діти не можуть літати… І те страшно його пригнічувало. А що як?.. Трапляється ж у житті таке, про що дорослі й не мріють, — здійснюється неможливе…

Хлопчик уважно вдивлявся в рухи пташиних крил і сам розмахував руками, прагнучи якнайточніше наслідувати білобоких. При тому він сторожко оглядався: щохвилі міг донестись єхидний тітчин сміх: