Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Світло сповнювало мене й увесь простір довкола. Я сама була світлом. Я линула в ньому і не бачила його, бо не мала очей. Я відчувала його та водночас була позбавлена відчуттів. Бо я була його іскрою. Клітини мого тіла сяяли, мов зорі. Але їх не було видно — бо зорі видно на темному небі, а не в такому всепоглинаючому сяйві, як те, що оточувало мене. Це світло стирало спогади і жалі, сподівання і надії, мрії та думки. Воно стирало мене — особистість, людину, мислячу і зрячу істоту, годну мати свою думку та прагнення. І розчиняючись у світлі, позбуваючись свого єства, я не відчувала ні страху, ні болю, ні радості. Нічого. Бо почуттів не лишалось.

А тоді прийшов холод. А тоді прийшов біль.

Світло потемніло і змінилось на темряву із сяючими цяточками далеко вгорі. Зорі… прошелестіло десь тихенько слово у мене в голові. Я заморгала і прошепотіла: «Зорі…»

Зір було багато-багато, вони мерехтіли далеко і високо, викликаючи смутні образи великого простору, глибини і чогось палаючого. Але я зовсім скоро відволіклась від зір — мені було незручно і боляче. Я мала тіло і воно було чимось скуте.

Руки…

Я смикнула руками і щось тепле почало стікати з них, коли десятки дрібних гострих часточок вп’ялись в мою шкіру. Тоді розум підкинув слово ноги — і я смикнула тепер уже ногами. Та вони теж були скуті чимось болючим. Спина і голова боліли не менше, а ще вони лежали на чомусь твердому і холодному.

Я зробила різкий ривок усім тілом, та стало тільки холодніше і болючіше.

Тоді прийшли сльози.

Це було так дивно. Я не могла згадати, ким є, та я точно була живою і плакала. Мені було болісно, некомфортно, тіло моє чимось скували, і я не могла вибратись. Відчувала страх і знесилення. І ці останні почуття, а надто острах, примусили мене розкрити губи і промовити слова, які знайшлись десь там, у затертій, замаскованій свідомості:

— На допомогу…

А тоді голосніше, налякана, у відчаї…

— На допомогу!.. Поможіть, будь ласка! На допомогу!

Я сама не пам’ятаю, коли захрипла і замовкла, коли зневірилась, — як раптом серед темряви ночі краєм ока вловила відблиск вогню. Саме вогню — свідомість безапеляційно виділила це слово. То не було сяйво зір. Щось інше. Живіше, ближче, тепліше.

— Допоможіть… — прохрипіла я з останніх сил. І згори, затуливши зірки і чорне небо, з’явилось обличчя.

Маленька сяюча куля на довгій палиці, яку тримала людина в руці, освітлювала незнайомця. Чоловік. Молодий, серйозний. Біляве волосся спадає на чоло. Кольору очей не розрізнити.

— Хто ти?

Дивний звук. Голос. Хвилює і лякає водночас. Я моргнула.

Відповідай. Бо він піде.

— Я не знаю, — прошепотіла я. І звук мого голосу злякав ще більше. — Допоможи мені.

Мій голос сам вирішив говорити не запитаннями і не проханнями.

Це прозвучало, як наказ.

І злякало мене так, що аж памороки забило.

— Прошу… — додала я, побачивши, що незнайомець не поспішає.

— Ти проклята? — спитав він.

— Не знаю.

Я не знала, що означає «проклята». Може, так, а може — ні.

Якусь мить тривала тиша. Мого словникового запасу, з якого я оце здобула всього кілька слів, явно не вистачало, так само, як і фантазії. Я не знала, як його переконати. Мені було страшно, боляче і холодно.

І сльози потекли з новою силою. В обличчі чоловіка щось змінилось.

Він поклав свою сяючу кульку на землю і за мить я почула тріскотіння. А тоді моя права рука стала вільною.

Незнайомець звільняв мене.

Я ледь змогла сісти.

— Як ти? — спитав чоловік.

Я поглянула на свої руки — було видно, що всі вони в подряпинах. Кров стікала зап’ястями і скрапувала додолу. Мабуть, все тіло таке.

Боліло повсюди.

— Погано, — мовила я перше слово, що спало на думку.

— Якщо хочеш жити, потерпи. Ходімо. Сервуси вже недалеко. Вони ще не бачать нас, бо зір їхній гірший, ніж мій, та їхні вогні я вже помітив біля підніжжя пагорба. Треба спускатись іншим боком. Пішли.

Він простягнув мені руку і я без вагань схопилась за неї. Долоня в нього була сухою і теплою, а ще вся в мозолях.

Мене захитало, коли я підвелась, а проте було відчутно, що я ще маю сили іти. Невідомо, хто такі ті сервуси, але внутрішній інстинкт підказував, що краще іти за своїм рятівником.

— Що це? — спитала я, поглянувши на місце, де пролежала довгий час. Вузлуваті пагони з шипами, листям і червоними квітками вкривали всю землю.

— Ми на Трояндовому пагорбі. Ходімо.

Без дозволу вчепившись у руку свого рятівника, я пішла за ним так швидко, як могла. На щастя, він не відкинув мою руку.

Взуття на мені було поганеньке і зовсім не рятувало ноги від гострих трояндових кущів, що повили весь пагорб. Коротка легка сукня, вся подерта через колючки, не захищала від крижаного вітру і нічної вологи. Коли ми спустились з пагорба і побігли травою, що досягала моєму рятівникові шиї, а мене майже цілком ховала, я від несподіванки зойкнула.

Чоловік спинився і я наштовхнулась на нього.

— Що таке? — прошепотів він.

— Холодно. І… недобре.

— Потерпи. Треба минути цей луг і дістатися лісу. Там перепочинемо. Скоро світає. Слід заховатись.

Слово «світає» змусило