Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

мільйонів кілометрів космічного простору на шляху блискавичного руху корабля, і над пультом постійно світилося одне і те ж табло:

«Простір вільний. Збільшувати швидкість дозволяється».

— Але який сенс у збільшенні швидкості, коли вже немає мети? — чи то запитуючи, чи то просто констатуючи, але конкретно ні до кого не звертаючись, промовив командир.

Йому ніхто не відповів.

У тиші рубки чути було, як розмірено цокотить хронометр, відміряючи вже нікому не потрібний час.

Рей передав управління кіберу-пілоту і якусь мить стомлено сидів за пультом, склепивши набряклі почервонілі повіки — останні п’ять діб він не спав і тримався лише на біостимуляторах.

— Управління прийнято, — пролунав монотонний, металевий голос кібера без інтонацій. — Прошу уточнити курс. Зореліт не має орбіти і летить у нікуди.

— Нас уже влаштовує і такий курс, — сказав Рей і важко, певно, примушуючи себе, звівся.

Біолог Сен і астроном Койль — обидва світловолосі, середнього зросту, але натоптуваті, налиті силою і тренованими м’язами спортсмени-важкоатлети — були чимось схожі один на одного і стояли посеред рубки плече в плече, як два брати-здоровані, й уважно слідкували за кожним рухом командира.

Хоча сухорлявий, на вид дещо аж тонкуватої статі командир і уступав їм у вазі та комплекції, але зростом був вищий за них на півтори голови. В інституті Космонавтики його так і звали: Півторарей.

— Друзі мої! Ви готові до прощання з життям? — запитав він своїм звичайним, трохи глухуватим голосом.

І здалося екіпажу, що їхній високий і статуристий командир аж понижчав у ту безвихідну мить — чи то він сутулився від безнадії, чи його гнула та біда, що, звалившись йому на плечі, давила його своїм немилосердно тяжким гнітом, їм було легше, вони відповідали за самих лише себе, а він, як командир, і за космічний зореліт, і за них обох, і за справу, яку вони так і не виграли. Він, Рей, щасливчик, іронічний Півторарей, який до цього польоту не знав, що таке невезіння, змушений буде відповідати перед історією ще й за умертвління екіпажу. А втім… Що терзати себе й гадати про відповідальність перед історією, як історії вже немає, як немає вже і тієї цивілізації, яка півстоліття тому послала їх у космічні мандри, як немає вже й самого часу, як немає вже нічого, що раніше називалося танійським, як невдовзі не буде і їх самих — перших танійських зорепрохідників.

— Я готовий, командире, — бликаючи білявими пухнастими віями, відповів Сен.

— Чим швидше, тим краще! — буркнув Койль.

— Що ж, приймається до виконання. Рей підійшов до панелі, на якій ярів червоний хрест, і натис кнопку. Панель беззвучно відсунулась, відкривши нішу в людський зріст, що зверху до низу була всіяна різнобарвними кнопками і такими ж написами.

— Та-ак, що ми тут маємо?.. — говорив сам до себе Рей, говорив таким буденним голосом, як наче б вранці, після безтурботного сну знічев’я шукав свою зубну щітку. — «Еліксир-А», — прочитав він один із написів. — «Еліксир-Б». «Еліксир…» Гм… В даній ситуації не те… Знову еліксир… Скільки тут тепер уже нікому не потрібних еліксирів життя, чи не правда, Сен?

Біолог, зайнятий своїми думками, не відповів.

За нього озвався Койль.

— Кінчай, командире! Кожна хвилина кидає зореліт у простір ще на один мільйон кілометрів і приносить нам ще один мільйон терзань!

— Ти став надто велемовним, Койль.

Рей, нарешті, знайшов те, що шукав. У верхньому лівому кутку ніші виднілася біла кнопка, над якою спалахував синій напис:

«Увага, смерть!..» «Увага, смерть!..»

— Ага, — буркнув Рей і простягнув до тієї кнопки руку.

— Стривай, командире, — раптом спинив його Сен. — Перш ніж заснути навічно, я хочу востаннє подивитися на Танію.

Рей опустив руку.

— Кібере, — гукнув пілоту, — виконай наше останнє прохання.

— Слухаю, командире, — пролунав безбарвний голос, і на протилежній стіні рубки спалахнув екран.

А на екрані з’явилась Танія.

2

Вони хитнулися, наче їх кинуло вперед раптове прискорення корабля, і завмерли, зволоженими очима вдивляючись у знайомі обриси назавжди втраченої планети.

Круглий диск Танії з голубими просторами численних морів і зеленими материками суходолів плив перед ними зовсім близько.

На мові одного з найдревніших і найчисленніших племен Танія означає «щаслива». Коли різномовні і ворожі племена після стількох віків, жорстоких роздорів нарешті об’єдналися в одну всепланетну сім’ю і щасливо почався процес формування єдиної цивілізації, тож і вирішено було назвати планету щасливою. І здавалося, Танія буде вічною, як вічним було голубе небо над нею, як вічно здіймалися за хмари високі гори і вічно шуміли хвилі теплих морів.

— Гляньте!.. Сани!.. — вигукнув Койль і по-дитячому показав пальцем на екран, де з води вистрибували дельфіни, діти морів (по-танійському — сани).

Та ось об’єктив наблизив берег — на сліпучо-білому піску махала рукою засмагла, наче