Читати книгу - "Скорочено Гранатовий браслет"

великого кохання і раптом попросив Віру розповісти про закоханого телеграфіста, з якого глузував у своєму альбомі князь Василь.

І вона розповіла про безумця, який переслідував її своїм коханням. Це почалося за два роки до одруження. Він посилав їй листи, які підписував Г. С, Ж. Ці листи були курйозними і вульгарними, хоча досить цнотливими. Після того як Віра попросила (письмово!) не утрудняти її більш своїми виливаннями, телеграфіст писати припинив, посилаючи поздоровлення лише на Великдень і на Новий рік. Вони ніколи не зустрічалися. Але ось сьогодні... І княгиня розповіла генералові про одержану посилку і майже дослівно переказала листа. Генерал замислився, а потім сказав: "Можливо, це просто ненормальний хлопець, маніяк, а може... твій життєвий шлях, Віронько, перетнуло саме таке кохання, про яке мріють жінки і на яке більше не здатні чоловіки". Незабаром усі попрощалися і гості поїхали.

Княгиня Віра увійшла в дім з неприємним відчуттям. Вона почула голоси чоловіка і брата Миколи, який наполягав, що треба припинити це безглузде залицяння і повернути браслет. І князь Василь, і Віра теж вважали, що браслет потрібно відіслати назад. Чоловіки вирішили, що слід узнати адресу і самим відвезти браслет хазяїну. Віра чомусь пожаліла нещасного, але її брат Микола Миколайович був налаштований дуже рішуче й агресивно.

Василь Львович і Микола Миколайович відправилися до незнайомця. Піднялися запльованими сходами, що пахли мишами. На їхній стук озвався слабий голос: "Увійдіть". Кімната нагадувала каюту пароплава. Її хазяїн, високий, худий юнак з довгим пухнастим волоссям, запросив гостей сісти. Дізнавшись, хто його відвідувачі, він зовсім розгубився. Дуже блідий, з блакитними очима, з ніжним дівочим обличчям, Желтков (прізвище його гості вже знали) покірливо вислухав різкі нарікання Миколи Миколайовича. Князь Шеїн сидів мовчки, і Желтков звернувся до нього, сказавши, що вже сім років кохає Віру Миколаївну і буде кохати її завжди і це почуття може обірвати лише смерть. Він попросив у князя дозволу зателефонувати Вірі Миколаївні. Василь Львович погодився.

Желтков пішов, а Микола Миколайович почав дорікати шуринові на зайву, недозволену м'якість, але князь з ним не погодився: "Я бачу його обличчя, і я відчуваю, що ця людина не здатна обманювати... Невже він винен у коханні і невже можна керувати таким почуттям, як кохання?.. Мені дуже шкода цю людину... і я відчуваю, що є присутнім при якійсь величезній трагедії душі..."

За десять хвилин Желтков повернувся. Очі його були такими глибокими, наче сповненими непролитими слізьми. "Я готовий,— сказав він,— і завтра ви про мене нічого не почуєте. Я наче вмер для вас". Звертаючись тільки до Василя Львовича, Желтков пояснив, що розтратив казенні гроші і йому треба тікати з цього міста. Він попросив дозволу написати останнього листа Вірі Миколаївні. "Гаразд, пишіть",— відповів Шеїн. Желтков повторив, що більше про нього нічого не почують, і додав, що Віра Миколаївна зовсім не схотіла з ним розмовляти.

Увечері Василь Львович розповів Вірі про побачення з Желтковим. Княгиня була стурбована. "Я знаю, що ця людина вб'є себе",— казала вона чоловікові.

Княгиня Віра ніколи не читала газет. Але цю вона випадково розгорнула і прочитала про самогубство чиновника контрольної палати.

Увечері прийшов листоноша. Княгиня впізнала руку Желткова. Він писав: "Я не винен, Віро Миколаївно, що Богу було завгодно послати мені як велике щастя кохання до Вас... Для мене все життя складається тільки з Вас... Я безкінечно вдячний Вам лише за те, що Ви існуєте... Я перевіряв себе — це не хвороба, не маніакальна ідея — це кохання, яким Богу було завгодно за щось мене винагородити. Нехай я був смішним у Ваших очах і в очах Вашого брата Миколи Миколайовича. Йдучи, я із захопленням кажу: "Нехай святиться ім'я твоє".

Вісім років тому я побачив Вас... і тоді ж сказав собі: я кохаю її тому, що на світі немає нічого подібного до неї, немає нічого кращого, ані звіра, ані рослини, ані людини, яка була б прекрасніша і ніжніша за Вас. У Вас немовби втілилася вся краса землі..."

Далі Желтков писав, що за десять хвилин поїде, а зараз спалює найдорожчі реліквії, пов'язані з його коханням, і просив Віру Миколаївну, якщо вона його згадає, зіграти або наказати зіграти бетховенську сонату D-dur № 2, ор. 2.

Лист закінчувався так: "Від глибини душі дякую Вам за те, що Ви були моєю єдиною радістю в житті, єдиною втіхою, єдиною думкою. Нехай Бог дасть Вам щастя, і нехай ніщо тимчасове і життєве не турбує Вашу прекрасну душу. Цілую Ваші руки. Г. С. Ж.".

З почервонілими очима княгиня Віра прийшла до чоловіка. Він зрозумів її і щиро сказав: "Він кохав тебе, а зовсім не був божевільним. Я не спускав з нього очей і бачив кожен його рух, кожну зміну його обличчя... Для нього не існувало життя без тебе. Мені здавалося, що я присутній при величезному стражданні, від якого люди помирають, і навіть майже зрозумів, що переді мною мертва людина..."

Віра Миколаївна сказала, що поїде до міста, щоб попрощатися , з мертвим, і князь Василь погодився з нею. Вона легко знайшла квартиру Желткова, і квартирна хазяйка провела її до кімнати покійного. Перед тим як відчинити двері, Віра посиділа на стільці в передпокої, а хазяйка розповіла про останні дні і години свого любого квартиранта. На питання княгині про браслет вона відповіла, що пан Єжи (Георгій) просив її повісити цей браслет на ікону Божої матері.

Віра зібралася з силами і відчинила двері до кімнати Желткова. Він лежав на столі. "Глибока поважність була в його заплющених очах, а губи посміхалися блаженно і безтурботно". Княгиня дістала з кишені велику червону троянду, поклала її під шию покійного і поцілувала його в чоло довгим дружнім поцілунком. Коли вона виходила, хазяйка квартири пригадала, що перед смертю пан Желтков просив, якщо прийде подивитися на нього яка-небудь