Читати книгу - "Закляття відьмака"

випросталась і озирнулася до Ілька.

Сорочку й на палець не попустила.

— Поверни коней, щоб оцю ковбаню заступили. Та пильнуй за дорогою!

— Для чого? — спроквола спитав Ілько.

— А для того, щоб мене ніхто голу не побачив!.. І ти не озирайся, поки я скупаюсь… Ну, ну, повертай коней і сам повертайся. Та швидше!.. Ну от і добре. Та гляди мені — не озирайся! — І сміх потаємний у її голосі бринів.

Слава Богу, ніхто по дорозі за той час не пройшов і не проїхав, поки молодиця хлюпалась за його спиною, а він безтямно тер і тер чубок коневі.

— Можеш озиратись! — почулося ззаду.

Ілько рвучко обернувся.

Вона стояла і поправляла полу запаски та підтягала крайку. Намітку зняла і безсоромно розпустила біляве волосся.

— А ти слухняний! Навіть не порухнувся, щоб на мене подивитись. Інший би не втримався… — проказала вона, роздираючи кістяним гребінцем густе волосся. І в голосі вже не чути було ніякого сміху, а ніби жаль, що Ілько не підглядав, як вона купається!

Ті слова його наче батогом оперіщили. Заходився чесати гриви коням з такою силою, що вони аж затупцювали.

…В заїзді Ілько перш за все перевірив, чи дійшла затірка.

А з кутової кімнатки вже вискочила молодиця. Несла щось загорнуте у рушник. Та Ілько й на такій відстані почув запах печеної ковбаси і медових коржів.

Проковтнув слину.

Молодиця кидала на стіл ковбасу, вертуту й макові коржі.

Хлопець узяв миски і всипав з горщика по самі вінця. Першу мовчки підсунув молодиці.

Вона перекинула ноги через лаву так, що коліна оголились. І сіла впритул до Ілька.

Відломила шмат ковбаси і вклала в руку хлопцеві.

Після потиску її пальців він знову нічого не тямив. І духовиту ковбасу без усякого смаку жував, і пухку вертуту відкушував. А молодичка з повним ротом йому щось говорила і говорила, та він нічого не розумів.

Коли ж застукали ручкою нагая у ворота, він зразу почув. Поспішив і не зауважив, що молодиця, не випускаючи з рук шмата ковбаси та окрайця хліба, пішла слідом.

Він розчинив ворота.

Перед ним два вершники на добрих угорських конях. Один верхівець тримав налигача від пари полових, круторогих волів. Сидів струнко, груди колесом випнуті. Зелена польська шапка набакир. Мовчав.

Заговорив другий, старший. Чорнобровий, а скроні геть білі.

— Марія в заїзді? Поклич!

Ілько дививсь на сивого і не міг дібрати — чи впізнав його погонич худоби, чи не впізнав. Ілько його в одну мить признав. Тільки нічим себе не зрадив.

— Немає її.

— А де вона повіялась?!

— Пішла на храм до Глинського.

— А хто в заїзді з челяді?

— Та оце я лишився… Вона сказала, що вранці в понеділок буде…

Той, у зеленій шапці, шарпонув сивого за рукав.

— Та поїхали швидше… — прошепотів. — Якраз устигнемо.

Сивий процідив ледь чутно, але Ілько мав добрий слух.

— Тих-хо!.. Он бачиш — молодичка?.. Та не вибаньчайся! Клянусь Мареною — ця не встоїть!.. А там ще хто зна…

— Та що мені з того? — теж ледь чутно процідив молодший.

— Дурню! І тобі не відмовить!.. Присягаюсь!.. — А тоді голосно до хлопця: — Тягни питво та щось із’їсти. А на обід запечи гусака! — Він невловимим рухом висмикнув із переметної суми вдавленого гусака і пожбурнув його Ількові. — Та давай поспішай!

Ілько добре пам’ятав, що сивий не любив чекати. Проте й щедрий був, коли йому догоджали.

Перш за все Ілько поставив дві миски, два кухлі, паляницю-загребу, редьку, часник, шмат сала.

— Три! Три кухлі, чортове сім’я! — гримнув погонич.

Ілько не забарився з глеком і третім кухликом.

Але все робив швидко не тому, що боявся, як думав сивий і його приятель. Його корчмар Бен Сімха навчав:

— Постояльцеві догодиш — мені прибуток і тобі щось перепаде. Шеляг до шеляга, мідяк до мідяка, а там і гріш добрий. Гріш до гроша, а там і калита. А хто з калитою, того не дуже питають, чи славні в нього батьки! Тямиш?

Бен Сімха жодного разу не назвав його байстрюком, але в такий спосіб пояснив, як слід захиститись байстрюкові від людської зневаги.

Бо спочатку Ілько захищав свою безкоровайність кулаками. Та навіть побиті до юшки сусідські лобуряки іздаля дрочились.