Читати книгу - "Борги нашого життя"

здалося, адекватний слоган і до цього плакату — «Робота коректора заслуговує на повагу та любов». До того ж, у мене визрів ще один, направду поки без візуального супроводу, слоган, який вважав одним із найгеніальніших від початку моєї роботи на новому місці: «Взятий кредит — це ваша доля, а неповернений кредит — це ваш вирок». Дуже втішений результатами своєї роботи, я до кінця першого дня на новому робочому місці та половину наступного працював із піар-планом, після чого вирушив до Василя Петровича продемострувати свої розробки.

— М-да, — протягнув Василь Петрович, відсовуючи від себе роздруківку проекту плакату з екс-колгоспницею, що в новому житті вчасно повернула кредит.

— М-да, — протягнув він ще довше після кількох хвилин мовчазного споглядання мого плаката з агрономом-колектором. — М-да, — втретє вимовив він, прочитавши мій безсмертний слоган.

— Ну що ж, — озвався після досить довгої паузи Загоруйко. — В принципі так, певний базис є… — здається, на цих словах я нечутно полегшено видихнув.

— Проте… — тут Василь Петрович хитнув туди-сюди головою, — дечого й не вистачає. Так мені здається. Не вистачає певної життєвості. Можливо тому, що ти, очевидно, ще трохи не в курсі всіх нюансів нашої професії.

Тут він знову замовк, про щось задумався, після чого продовжив:

— Можливо, було б добре, аби ти спочатку подивився, як ми працюємо, що таке наша робота… Це додало б тобі, скажімо, певного досвіду… Що скажеш?

Я лише мовчки знизав плечима. Цього було достатньо, аби Загоруйко комусь подзвонив і попросив зайти. За хвилю до кімнати ввійшов широкоплечий, майже під два метри зростом, парубійко. Про таких журналісти люблять казати: «характерної зовнішності». Хоча було у тій зовнішності щось таке, що непомітно підкуповувало. Зиркнувши на мене, парубійко запитально глянув на мого і, очевидно, свого шефа.

— Петрович, викликали?

— Так, — Василь Петрович ствердно кивнув головою. — Викликав. Знайомтесь — це Семен, а це — Андрій.

Так і відбулося моє знайомство із Семом, як в подальшому я його зватиму. А в цю хвилину Семен дивився на мене з виглядом людини, якій, ні сіло ні впало, звалився на голову додатковий гембель. Василь Петрович тим часом коротко розповів мені про Семена, який, звичайно ж, виявився працівником колекторського відділу, а також коротко ввів Семена у курс наших справ.

— Розумієш, Семене, цілком очевидно, що Андрій профі у своїй справі. Проте йому не вистачає досвіду. Йому просто на все це треба подивитися, як воно виглядає зблизька, на правду життя, так би мовити. Ось тому я і викликав тебе. Я би хотів, аби Андрій трохи попрацював разом з тобою, очевидно, це буде корисний для нього досвід.

— Попрацював колектором? — перепитав я Василя Петровича.

— Ну, звичайно, мова не йде про повноцінну роботу. Ти виступатимеш як спостерігач — на все дивитимешся збоку. Але для чистоти експерименту для оточуючих ти будеш повноцінним працівником. А згодом, тижнів так за три, ти знов повернешся до своєї піарівської роботи…

Загоруйко сказав ще кілька напучувальних слів, після чого ми з Семом подякували йому за виявлену довіру і вийшли з кабінету. Де опинилися сам на сам.

— Слухай, реально я не був ініціатором цього рішення… — знічено знизав плечима я.

— А… — махнув рукою Семен, — Вася завжди цим славився. Щось вигадати, аби іншим розгрібати.

Я спитав Сема, чи варто мені якось підготуватися до моєї нової місії, на що він знову махнув рукою і сказав, що завтра я сам все побачу «наживо». На тому ми і розійшлися, домовившись, що Сем заїде за мною вранці, і ми відразу ж поїдемо працювати з нашими клієнтами.

Наступного ранку прокинувся, бо мій телефон розривався. Звичайно ж, це був Семен. Він уже чекав на мене внизу у машині. Бризнувши в обличчя холодною водою і щось хапонувши на бігу з холодильника, я спустився вниз, де побачив бадьорого, сповненого енергії Сема.

— Привіт, — потиснув мені руку, зблиснувши білозубою, майже, голлівудською усмішкою, і додав. — Ну що — готовий побути в моїй шкурі?

— Готовий чи не готовий, вибору у мене особливого немає. Та й у тебе, здається, теж. Поїхали.

— Окей, поїхали, — кивнув головою Семен, заводячи машину. Він широко відкрив вікно зі свого боку, потім дістав цигарки і закурив. Я ж заплющив очі, намагаючись ні про що не думати.

Вони сиділи рядочком на дивані, мовчки, з якимось внутрішнім спокоєм спостерігаючи за нами. Симпатична, зовсім молода сімейна пара. Здається, вони взяли кредит на квартиру. Квартира була невеличка, однокімнатна. Вони купили її, коли одружилися. А одружилися за кілька місяців після того, як познайомилися. Потім все як завжди — проблеми на роботі, а можливо й переоцінка своїх можливостей — і з виплатою кредиту почалися проблеми.

Семен щось довго і енергійно розповідав їм, намагаючись бути агресивним, але принаймні тут, з цими людьми, це йому вдавалося не дуже добре. Наостанок, очевидно зрозумівши безрезультативність своїх слів, Семен вирішив натиснути на больову точку. Він сказав, що знає, де працює молодий, і зазначив, що нам доведеться просто зараз вирушити до нього на роботу, аби переговорити з його керівництвом. Очевидно, це таки подіяло на хлопця — він підхопився з місця, почав щось голосно заперечувати Семену. А той, відчувши, що таки намацав слабину, почав дедалі більше заводитися. І в якийсь момент вже перестав бути тим симпатичним здоровилом, яким я його вважав від початку нашого знайомства. Навіть більше — мені стало гидко, по-справжньому гидко через те, що я тут, у цьому місці, і дозволяю йому так розмовляти з цими людьми. А Семен і той хлопець тим часом вже почали кричати один на одного, і в мене