Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

Мойсея різця Мікелянжело Буонаротті. Німецький солдат несподівано розгубився, і його обличчя зробилося наївним. Він не хотів убивати старого Велвла, хоч його послали саме для цього. Єврей заговорив німецькою. Ріхард знав: ця територія не так давно належала Австро-Угорщині, і старші люди тут добре розмовляють німецькою.

— Сам Бог послав мене тобі, guter Mann! — промовив старий єврей несподівано лагідним голосом, що погано в’язалося з його грізним виглядом і з усією тією пронизливою ситуацією, яка їх звела. Цього діда треба було виштовхнути багнетом з кімнати й гнати до руїн старовинної фортеці на горі Федір, де вже кілька сотень таких, як він, чекали свого кінця.

Але Ріхард Адлер не хотів ставати справжнім нацистом, як на те сподівалися ті, хто виключив його з третього курсу університету й відрядив сюди, на Східний фронт. Він розумів, що німці воюють не за велику Німеччину, а за те, щоб зграя бандитів протрималася при владі зайвий рік. І хай навіть вермахт знову наступає. Цей повторний наступ дасть стратегам і солдатам кілька зайвих місяців, не більше. Усе це було написано на молодому гарному обличчі Ріхарда, і старий Велвл дивом зумів прочитати це.

— Потрібна допомога? — крикнули знизу.

— Ні, я сам, тут нема проблем, — відповів Ріхард.

— Так, проблем нема, — підтвердив старий. Він стояв біля письмового столу, на якому лежала купа паперів і горіло кілька свічок. Серед паперів, списаних квадратними значками, схожими на ті, що вибиті на надгробках єврейських цвинтарів, лежав пожовклий аркуш з готичними літерами.

— Візьми це, добрий чоловіче, — старий єврей простяг йому німецький лист у безвість, і Ріхард сховав старовинний папір у своєму ранці. — Прочитаєш, коли повернешся додому. А тепер я полегшу твоє завдання, — старий узяв маленьку пляшечку, випив невідому рідину з неї і тут же замертво впав на крісло, театрально звісивши стару руку з набряклими венами й широкими суглобами на довгих пальцях. Ця рука просто вимагала бути увічненою в мармурі або в дереві. Ріхард був католиком, і в храмах він найбільше любив ці скульптури, в яких навіки завмер немислимий порив чийогось духу. Він учився, щоб колись написати дослідження про олтарні скульптури Європи. В одному з храмів Південної Німеччини колишній студент бачив вирізьблену з дерева композицію погребіння, де рука святого небіжчика звисала з нош так само, як рука цього старого єврея.

...Так, усе, що відбулося на другому поверсі будинку в маленькому містечку Галіції, тривало не більше однієї хвилини. Але то була хвилина, де кожна секунда важить неймовірно багато. Щоб детально описати словами події тих шістдесяти секунд, буде потрібна година. Ріхард дмухнув на свічі й рушив униз. Нехай самі вирішують, як бути з черговим єврейським небіжчиком. У морально знищеного молодого німця, якого навесні сорок четвертого визнали неблагонадійним, виключили з університету й попри слабке здоров’я відправили на Східний фронт, з’явився сенс життя. Він має дожити до кінця цієї жахливої війни, щоб привезти додому старовинний німецький манускрипт, який саме йому з невідомих причин віддав перед смертю старий єврей. Зараз він не зможе прочитати його. Це буде пізніше. Але хлопець неодмінно вчитає рукопис і збагне, що відбулося в ту хвилину. Ріхард має дійти до кінця війни, мінімізувавши число відпущених на його долю убивств, уникнути власної смерті, повернутись до країни, де на нього ніхто не чекає, й прочитати бляклі літери рідною мовою на шляхетних пожовклих сторінках.

* * *

...Тепер я й сама розумію, що на даному етапі мені може допомогти одне: якомога ретельніше все розкласти по поличках. Розповісти самій собі про все, що сталося зі мною три роки тому. Я маю зробити спробу якось структурувати ті дивні події, свідком і учасником яких я була впродовж кількох тижнів. Щоб вони перестали мучити мене... Мучити? Ні, мучити — не те слово, що правильно являє сенс мого зв’язку з тією коловертю неймовірних збігів і містичних відкриттів, які сталися зі мною тоді. Мені здається, що мучать мене не так самі події, як їхня цілковита незбагенність і фатальна заплутаність. Думаю, зрештою, я не шкодую, що доля втягла мене у вир усього, що сталося, хоча наприкінці тієї дивної пригоди й пережила чимало моментів екстремального досвіду, а потому кілька тижнів почувалася серйозно хворою.

Але час лікує. А я хочу максимально розібратися в тих подіях, бо на сьогодні це єдиний спосіб, щоб вони менше... тривожили... Бо відтоді мені періодично ввижаються виразні вилиці божевільних дерев’яних янголів, коли забуваєш, що вони дерев’яні, бо, вочевидь, витесані й вирізьблені з дерева життя. І лик мертвого Христа, який іще не воскрес. Адже в тому, щоб попрати смертію смерть, також присутня велика мука, не тільки радість... Я раніше не думала про таке. А тепер почала, і з тими думками до мене прийшли і безсоння, і дивовижні сновидіння. І з цим уже треба щось робити. Бо це не лише шлях до самопізнання та пізнання світу й Бога. Це також і ймовірний шлях до божевілля.

Раніше я не вірила, коли читала або чула від людей про сни, ніби записані на кіноплівку, і які сняться по кілька разів. Мені здавалося, що такі оповідачі брешуть, начитавшись містичної літератури, вважаючи, що, розповідаючи таке, виглядатимуть особливо тонкими, непересічними натурами. Або ж кажуть неправду несвідомо, бо, побачивши такий сон уперше, не можуть зрозуміти, що потрапили в полон дежавю.

Але тепер я сама переконалася, що такі сни бувають. Я певна, що то не дежавю, а таки безсумнівне повторення баченого, бо можу пригадати мало не всі ночі, коли бачила той сон. У тому сні я стою на пагорбі в осінньому лісі й бачу перед собою жінку в довгому темно-червоному вбранні, бачу золоті смужки, що ними розшито її важку сукню. А головне, бачу її негарне, проте дуже виразне й досить молоде обличчя, його дуже емоційну міміку, а ще — виразну напружену