Читати книгу - "Господиня"

— Як мінімум на сімох. Народилася на Почині.

— Справді? На самому Почині?

— Тихіше, будь ласка! — втрутився цілитель. — Якщо не можете опановувати професію мовчки, тоді попрошу вас вийти геть.

Всі шестеро студентів зніяковіло принишкли і розступилися.

— Розпочинаймо, Даррене.

Усе було готове до операції, потрібні медикаменти розкладені поруч із дівочим тілом. Хірургічна шапочка надійно притискала довге темне волосся, оголюючи тонку шию. Дівчина рівно дихала, накачана снодійним. Засмагла шкіра майже не виказувала слідів нещодавнього… інциденту.

— Запускайте розмороження, Даррене.

Сивочолий помічник уже стояв напоготові біля кріоконтейнера, тримаючи руку на циферблаті. Він зняв запобіжний механізм і виставив диск циферблата. Червона лампочка у верхньому кутку сіруватого циліндра замерехтіла, щосекунди дедалі швидше, змінюючи колір. Цілитель зосередився на непритомному тілі. Швидкими точними рухами він зробив надріз на шкірі дівчини біля основи черепа і збризнув ліками, що зупинять кров, поки він розширюватиме отвір. Обережно, аби не завдати шкоди, Брід розсунув шийні м’язи, оголивши блідий верхній хребець шийного ряду.

— Душа готова, Броде, — оголосив Даррен.

— Я теж. Давайте.

Брід відчував присутність Даррена опліч себе, і навіть не дивлячись, знав, що його асистент стоїть напоготові й чекає — вони вже не перший рік працювали разом. Брід розширив отвір.

— Давайте її сюди, — прошепотів він.

З’явилася рука Даррена: у складеній долоні сріблилася дрімотна душа.

Брід неодноразово бачив безтілесну душу і щоразу захоплювався її красою. Під сліпучими лампами операційної ця душа сяяла яскравіше, ніж дзеркальне срібло інструментів у руках цілителя. Пульсуючи і вигинаючись, вона раділа свободі. Її тендітні невагомі паростки — тисячі й тисячі — м’яко гойдалися, наче сріблясті волосинки. Хоча всі душі прегарні, але до цієї Брід У Глибоководді ставився по-особливому. І він був не сам у своєму захваті. До нього долинув захоплений вигук Даррена і тихе перешіптування зачарованих студентів.

Надзвичайно обережно Даррен помістив крихітне іскристе створіння в отвір, зроблений цілителем на людській шиї. Душа плавно ковзнула у запропоноване ложе, вплітаючись у чуже тіло. Заворожений, цілитель спостерігав, з якою спритністю вона освоювала своє нове виталище. Зараз її паростки міцно сплетуться з нервовими закінченнями тіла, видовжуючись і проникаючи вглиб — у місця, не доступні оку цілителя, до самого мозку, у зорові нерви і слухові канали. Душа рухалася блискавично і впевнено. Невдовзі на видноті зосталася лише якась часточка її іскристого тіла.

— Молодчина, — прошепотів цілитель, хоч і знав, що вона його не чує. Дівчина, що стала її вухами, спала глибоким сном.

Лишилося довершити справу. То була рутинна робота — очистити і зцілити рану, накласти мазь, що затягне отвір, крізь який душа проникла в тіло, а потім присипати порошком, який розгладить шрам.

— Бездоганно, як завжди, — прошепотів помічник, який чомусь так і не змінив імені, даного його людському тілу, — Даррен.

Брід У Глибоководді зітхнув.

— Я шкодую про те, що довелося зробити сьогодні.

— Ви лише виконали свій обов’язок цілителя.

— Це один із небагатьох випадків, коли цілильня завдає шкоди.

Даррен не знав, як на це відповісти, тому заходився прибирати в операційній. Цілитель укотре виправдав своє покликання, і цього Даррену було досить.

Але недосить самому Бродові У Глибоководді, що був цілителем до шпику кісток. Він занепокоєно дивився на дівоче тіло, яке тихо лежало в забутті, і знав, що цей спокій незабаром скінчиться — варто людині прокинутись. Разом із невинною душею, яку він у неї вселив, до молодої жінки повернеться і жахіття її кончини.

Він схилився над тілом і, щиро бажаючи, аби душа всередині почула його, прошепотів:

— Зичу тобі талану, маленька вандрівнице. Він тобі знадобиться.

Я знала: початок буде як кінець, а в кінці очі побачать смерть. Мене попереджали.

Не просто очі. Мої очі. Бо тепер це я.

Мова, котра лунала зараз у моїх думках, була дивною, але зрозумілою. Здавленою, відривчастою, сліпою і лінійною. Неймовірно вбогою порівняно з багатьма іншими, якими я розмовляла раніше, але все ж не позбавленою плавності й виразності. А інколи й краси. Тепер це моя мова. Моя рідна мова.

Завдяки притаманному нам, душам, інстинкту я міцно вплелася у мозковий центр людського тіла, нерозривно поєднуючись із кожним його рефлексом і подихом, аж поки воно перестало бути чимось окремим від мене. Тепер це була я.

Не просто тіло — моє тіло.

Забуття поступово розвіювалося, і розум яснішав. Я приготувалася до наглої атаки першого спогаду, який водночас був останнім, — спогаду про завершальні хвилини життя людини, спогаду про кінець. Мене чітко попереджали про те, що саме станеться зараз: людські емоції виявляться сильнішими і набагато реальнішими за почуття попередніх моїх носіїв. Моє напруження досягло апогею.

І ось спомин прийшов. До такого неможливо підготуватися — і про це мене попереджали.

Спогад приголомшив ураганом кольорів і звуків. Холод на шкірі, пекучий біль, що скував тіло. Різкий металевий присмак у роті. І нове, п’яте відчуття, раніше мені не відоме. Воно вбирало молекули повітря і, перетворюючи їх на дивні сигнали задоволення і перестороги, надсилало їх у мозок. Запахи. Вони