Читати книгу - "Пекельний звіздар"

покотилася зі стріхи. Вавкання та скавуління таке знялося, що хоч вуха затикай.

— На осьо! — каже Івась та й тицяє дідові набитого мушкета.

Коли ж тут підскакує до ґанку здоровезний сіроманець.

Вже й пащу роззявив, а Йвась ухопив пістоля та й гукнув йому простісінько в горлянку.

— Діду, — кричить, — діду, я його забив!

А старий тільки зиркнув на нього.

— Заряджай, — каже, — оружжя… ще не кінець!

Усеньку ніч воювали вони з тою вовківнею, бо збіглася її тьма-тьменна, аж пополудні другого дня уступилися сіроманці з обійстя й, завиваючи, довгою ґерелицею погнали через річку на Дрижиполе, — а дід із онуком раптом утямили, що мороз пересівся й настала одволога.

Химерна погода бувала за тої старосвітчини! Під вечір повіяв вітер із Криму, і за кількоро день прийшла така теплінь, що всі річки перетворилися на справжнісінькі потоки. На Стрітення снігу й признаки вже не було; лягма лежали торішні трави у полях, а на Дрижиполі знову закрякали качки, що зимували в комиші.

Одної такої днини випустив Галай коней зі стайні й засідлав онукові гнідого жеребця. Дикий то був кінь, і сплоха ліпше було до нього не підходить, бо завиграшки міг чоловіка вбити, — лише Івася любив, і як той гнуздає його, то гнідий стоїть, мов укопаний, та тільки вухами пряде.

— А ну ж бо, прожени їх, сину, до Гойсихи й назад, — та так, щоб мило з них летіло! — каже старий.

Івасеві й стремено не треба було держати — вмент вихопився у сідло, як вивірка. Почув жеребець на собі вершника, заіржав і став диба, виваливши скажені баньки.

— Ох ти ж, вовча потраво! — гукнув Івась і свиснув у два пальці.

Хоркнув гнідий і рвонув із усіх копит, аж грязюка полетіла навсібіч, а за ним і табун посунув купою. Добрячий був кінь: не зуглядівся Івась, як промчав по оболоні, обігнув мочарища, що починалися в тому місці, де Красилівка розливалася озером, і вихопився в чисте поле. Пішов жеребець учвал, що й дух забивало. Трапилася їм одна річечка, що впадала у Красницю, — вмент перескочив її гнідий, трапилася друга та третя — і через них перехопився, аж на четвертій раптом спіткнувся з доброго дива і був би заорав храпами в землю, якби його Івась не підірвав вудилами.

— Ось я тобі, гаспиде! — насварився на нього малий козак.

Жеребець захропів і помчав іще хутчій. Верстов за кількоро було над тою-таки річкою старе село Гойсиха, котре належало панові маршалку Любомирському. Зараз між Красилівкою та Гойсихою тільки рілля чорніє, а за тої пори було там двоє озер, о ліву руч і о праву, і кругом такі трави росли, що комонник з головою сховається; от проїхав Івась поміж тими озерами, під самісінькою Гойсихою завернув та й помчав берегом. Біля хутора височіла гора, де, казали, стояло колись давнє городище; як із коней уже й мило почало падати, то Івась ходу збавив, перебрів непоспіхом декілька річечок і поволеньки виїхав на тую гору.

Хоркали й тупотіли коні, хвиськаючи себе хвостами, а він сидів у сідлі й роззирався наокруж. Гарна та місцина зараз, та ще краща була вона за тої давнини! У бурій кошмі дикого поля, мов стьожка, звивалася Красилівка з її крутими берегами, вербами та комишами; на правому березі, од Охматова, бовваніло кілька давніх могил, а ближче, над самісінькою річкою, видно було і менші гробки, круглі да невисокі, та так багацько їх, що годі й полічити. Трохи оддалі половіло очеретами Дрижиполе, — через те його так прозвали, що тремтить і вгинається там земля під ногами, як рядно, й не один чоловік потонув у тій багві. Глянув Івась о ліву руч — і версти за дві уздрів ще один пагорб, що лежав над річкою, неначе той ведмідь із бурою вовною, бо схили в нього були положисті, заріс він чагарями та всяким хабуззям, то й видавався темним та кострубатим. Кажуть, бозна за якої давнини стояли тут два городища, а на полях орали і сіяли, — тільки ніхто вже не пам'ятав, що то був за люд і як прозивався… Гай-гай, багацько ж води втекло відтоді! Немає сьогодні на берегах Красилівки і сліду од тих пагорбів, та й могил немає теж, геть розорали їх, річка запливла землею і вербами позаростала, — лише приказка й зосталася: жили тут люди до нас, житимуть і після нас.

Хоркнув жеребець і затупотів копитом; Івась вдарив його п'ятами та й побрався з пагорба в діл. Аж дивиться, в одному місці круча обвалилася: лежать поперек стежки костомахи, на них залізна кольчуга, поточена іржею, і череп оддалі.

Була то, либонь, якась давня могила, що їх подибується в тім краю чимало і досі. Злякався малий козак і хотів було об'їхати ті кістки стороною, а жеребець ані руш — тільки оком косує та хропе.

Зліз Івась додолу та й угледів, що валяється під копитами якийсь камінець. От узяв він його, коли ж гнідий диба став та як заірже — тоскно й моторошно, аж мороз по шкурі продер.

Був то не камінець, а химерна лялька з якогось чорного шкла, так прегарно виточена, що одразу було знати, — неабиякий мистець доклав і рук, і хисту до того творіння. Кшталтом вона скидалася на людську постать, що завмерла, піднявши обидві руки догори. І лице, й одіж, і візерунки на поясі, — геть чисто все на ній видно, така то робота була тонка.