Читати книгу - "Холодна Гора"

до уваги свiдчення щодо доктора Вайсберга, професора Мартіна Руемана, керiвника дослiдної дільниці вiддiлу низьких температур, яке вiн направив навеснi 1937 року в Наркомат важкої промисловостi.

З повагою, професор Альберт Ейнштейн».

Мартін Руеман, британський громадянин, був колегою Вайсберга. Пiсля арешту останнього вiн активно став на його захист.

Аналогiчного змiсту телеграму надіслали Сталiнові в червнi 1938 року лауреати Нобелевської премії Жан Перрен і подружжя Жолiо-Кюрi. Не обмежившись телеграмою, Нобелевськi лауреати також направили Генеральному прокуроровi СРСР Вишинському листа, в якому доводили, що Вайсберг — видатний учений i що вiн нiколи не був ворогом радянської влади та що вони вимагають негайного його звiльнення. Клопотання досягло мети, і 5 сiчня 1940 року на мосту через Буг офіцери НКВС передали його до рук гестапо.

Щоб, боронь Боже, не поперелякувати своїх колег із гестапо, Вайсбергові перед його переданням було встановлено режим підсиленого харчування.

Це була ганебна акцiя. З одного боку, було буцiмто задоволено прохання видатних учених, а з другого боку — Вайсберга було передано до рук, якi до нього давно пожадливо тяглися й з яких вiн лише випадково вирветься живим. Дев’ять рокiв провiв Вайсберг у «Країнi Рад», iз них шість пропрацював в УФТI, а три просидів у в’язницях Харкова, Києва та Москви.

По вiйнi Олександр Вайсберг перебрався спочатку до Швецiї, а потiм до Англiї, де й опублiкував свою книгу.

Помер Вайсберг 4 квiтня 1964 року в Парижi.

Книга Вайсберга запiзнилася до українського читача на 60 років.

Чим же вона може бути цiкавою для тих, хто прочитав Антоненка-Давидовича, Гжицького та, особливо, Багряного? Перш за все, Вайсберг — iноземець, i вiн звертає увагу на такi сторони радянської дiйсностi, яких не помiчали звиклi до неї місцеві автори.

Книга Вайсберга написана на харківському матерiалi, й вона разом із «Садом Гетсиманським» Iвана Багряного може слугувати джерелом до вивчення iсторії харкiвського ДПУ–НКВС. Саме завдяки цим двом в’язням харкiвськi чекiсти сподобилися чи не першими в Союзi прославитись своїми «подвигами» на весь свiт. Багряний та Вайсберг знаходилися в одних i тих же харкiвських в’язницях в один i той же час i майже одночасно опублiкували свої твори, хоча, як з’ясувалося, знайомими не були.

Неабияку цiннiсть книга Вайсберга має і для iсторiї вiтчизняної науки, оскiльки вiн пише про свою роботу в Українському фiзикотехнiчному iнститутi, який до вiйни був одним із провiдних наукових центрiв країни, дає характеристики багатьом видатним ученим.

Вiд першої особи автор пише про полiтiзолятори, або внутрiшнi тюрми Радянського Союзу, в яких за допомогою шантажу, катувань та інших силових засобів в’язнів заставляли визнавати злочини, якi вони нiколи не здiйснювали. Зокрема автор книги за задумом його слідчих мав відігравати роль спiльника Бухарiна, якому було доручено вбити Сталiна та висадити в повiтря низку промислових об’єктів Харкова.

Автор пройшов усi кола слiдства — «великий конвеєр», коли протягом семи дiб його безперервно, змiнюючи один одного, допитували три енкаведисти: Рєзнiков, Шалит та Вайсбанд — усi троє реальнi особи. Пiсля цього підслідний підписав своє «зізнання» з тим, щоб через 24 годин вiдпочинку вiд нього вiдмовитись. Його знов «ставлять на конвеєр», i через чотири доби вiн знову зізнається, й потiм знов вiдмовляється вiд своїх зізнань. Лише пiсля третього «конвеєра» та «ваньки-встаньки» він остаточно пiдписує зізнання.

Вайсберг детально описує очнi ставки зі своїми колегами по роботi в УФТI, котрi теж стали в’язнями: з начальником лабораторiї низьких температур Л.В. Шубниковим, з колишнiм директором УФТI I.В. Обреїмовим, з продовжувачем своєї справи на дослідній станції глибокого охолодження П.Ф. Комаровим, водiєм Гришою та iншими особами. Але вiн не має на них нiякого зла, оскiльки знає, яким чином були вибитi свiдчення проти нього. Певно, Вайсберг так нiколи й не дізнався, що Шубников та Комаров були розстрiлянi. В тiм немає нiчого дивного, бо й в УФТI про це дiзналися зовсім недавно.

Не має вiн зла навiть на своїх слiдчих, якi теж були в його сприйнятті нещасними людьми, що згодом самi згорiли в тому вогнi, який розпалювали.

У найтяжчi години автор не втрачає почуття гумору, вiд якого часом скаженiли слiдчi, з великою симпатiєю та документальною вiрогiднiстю описує характери та долi десяткiв в’язнів, з якими зустрiчався на Холоднiй Горi, на Раднаркомiвськiй, у Лук’янiвцi та на Луб’янцi. Це селяни, письменники, службовцi, вiйськовi й навiть чекiсти.

В’язнi обирають Вайсберга старостою камери. Це незаперечне свідчення його високих морально-вольових якостей.

Сидячи у в’язниці, Вайсберг уважно стежив за полiтичною обстановкою в Союзi та у свiтi, він навiть зміг досить точно обчислити масштаби репресiй. Його свiдченнями та розрахунками користувались i продовжують користуватися захiднi дослiдники.

Книга захоплює читача. Почавши читати її, вже не можеш зупинитися. Але це зовсiм не є книгою жахiв — вона вражає своїм оптимiзмом, вiрою в те, що колись усі ці страхіття мають скiнчитися.

Не можна не зробити деяких зауважень з погляду сьогодення.

Вайсберг був щирим комуністом, ідею комуністичного будівництва в Радянському Союзі, куди він прибув за путівкою виконкому Комінтерну, він сприймав як свою кровну справу. Він ідеалізував Жовтневу революцію та її провідників.

Він зовсім не вважав, що жив в Україні. Такого поняття як Україна для нього не існувало. Більше того, він Радянський Союз називає Росією. Але це була данина його часові.

Масові репресії в Радянському Союзі в уяві Вайсберга чомусь почалися в 1936 році, хоча в Україні на цей час уже була винищена майже вся інтелігенція й виморені голодом мільйони селян. Складається враження, що репресії в Україні, в епіцентрі яких і в самий їх розпал перебував Вайсберг, не справили на нього належного враження.