Читати книгу - "Володар драконів"

він, зігнув шию і простягнув Щурові лапу. Він з ображеним виглядом видерся на неї. Лунг підніс лапу і глянув Щурові в очі. — Ти впевнений?

— Абсолютно, — відповів Щур.

Лунг опустив голову.

— Це мало статися, — сказав він тихо. — Вони тепер всюди. Мені здається, їх все більше й більше.

Сірчана шкурка досі сиділа приголомшена. Раптово вона схопилася і плюнула в полум’я.

— Цього не може бути! — вигукнула вона. — Тут же нічого немає, що їм потрібно. Анічогісінько!

— Та невже? — Щур перехилився так низько, що мало не впав із лапи Лунга. — Не кажи дурниць! Ти ж сама знаєш цих людей. Немає нічого, що б їм було не потрібно. Немає нічого, чого б вони не прагли будь-що здобути. Ти що, забула?

— Так, так, так, — пробурчала Сірчана шкурка. — Ти правий. Вони ненаситні. Хочуть все загарбати собі.

— Так, саме цього вони й хочуть, — кивнув Щур. — І вони йдуть сюди, кажу я вам.

Вогнище в печері поволі згасало. Язички полум’я стали опускатися, поки темрява не злизала їх, мов чорний звір. Так швидко загасити полум’я у сховищі Лунга можна було лише сумним настроєм господаря. Зітхнувши, дракон тихенько дмухнув на кам’яну долівку печери, і полум’я спалахнуло знову.

— Справді, новини дуже погані, Щуре, — сказав Лунг. Він посадив Щура собі на плече і повільно побрів до виходу. — Ходімо, Сірчана шкурко, — сказав він. — Треба розбудити решту драконів.

— Ото вже вони зрадіють! — пробурчала Сірчана шкурка, пригладила шерсть і пішла за Лунгом надвір, у туман.

Збори під дощем

Зубчаста борода був найстарішим драконом у долині. Він бачив на своєму віку більше, ніж міг згадати. Луска його давно вже не блищала, проте він ще міг вивергати полум’я, і молодь частенько питалася в нього поради, коли не знала, як бути. Лунг розбудив Зубчасту бороду, коли інші дракони вже з’юрмилися біля входу в печеру старого. Сонце зайшло. Над долиною повисла чорна, беззоряна ніч, дощ все не припинявся.

Вийшовши назовні, старий дракон невдоволено глипнув на небо. Кістки у нього крутило від вогкості, а суглоби не гнулися від холоду. Дракони шанобливо розступалися перед ним. Зубчаста борода повагом роззирнувся довкола. Дракони всі були тут, зате з кобольдів нікого, крім Сірчаної шкурки. Старий дракон, тягнучи хвіст, важко рушив мокрою травою до скелі, що видавалася над долиною, як замшіла голова велетня. Він, відсапуючись, видерся на неї і ще раз оглянув присутніх. Дракони дивилися на нього знизу, як перелякані діти. Деякі з них були ще зовсім молоді і нічого не бачили на світі, крім цієї долини, інші прийшли разом із ним із дуже далеких місць і ще пам’ятали про те, що світ не завжди належав людям. Усі вони відчували біду і сподівалися, що Зубчаста борода прожене її геть від їхнього порога. Але він був старий, сили давно покинули його.

— Підведись до мене, Щуре, — хрипко сказав він. — Розкажи, що ти бачив і чув.

Щур справно стрибнув на скелю, видерся хвостом Зубчастої бороди і став навшпиньки на його спині. Під темним небом стало так тихо, що було чути лише шум дощу і шарудіння лисиць, які полювали у темряві. Щур випростався.

— Люди йдуть! — вигукнув він. — Вони розбудили свої машини, нагодували їх і вивели на дорогу. Усього лише за два дні звідси, вони вже вгризаються в гори. Феї затримають їх на якийсь час, але рано чи пізно вони будуть тут, тому що їхня мета — ваша долина.

Над юрбою драконів пролунав стогін, вони підвели голови і ще щільніше обступили скелю, на якій стояв Зубчаста борода.

Лунг тримався трохи віддалік. Сірчана шкурка сиділа у нього на спині і гризла сухий гриб.

— Ах, Щурику, Щурику, — сказала вона. — Хіба не можна було сказати те саме, але якось м’якше?

— З якого це дива? — закричав один із драконів. — Що їм тут треба? Вони ж і без цього все мають!

— У них ніколи не буває всього, що їм треба, — озвався Щур.

— Ми сховаємося і почекаємо, поки вони підуть назад! — вигукнув другий дракон. — Як ми завжди робили, коли хтось із них випадково сюди забрідав. Вони ж сліпі — бачать тільки те, що хочуть бачити. Вони знову вважатимуть нас за скелі або сухі дерева.

Щур заперечливо похитав головою.

— Я вас давно попереджав! — прохрипів він. — Я вам сотні разів казав, що люди мають свої плани, несумісні з нашими. Але великі зазвичай не слухають, що кажуть ті, хто трохи менший за них! — Він роздратовано оглянув драконів. — Ви ховаєтеся від людей, але не переймаєтесь тим, чим вони зайняті. Натомість мій народ не такий дурний. Ми пролазимо до їхніх будинків. Ми слухаємо, що вони кажуть. І завдяки цьому ми знаємо, що вони збираються зробити з вашою долиною, — Щур випростався і погладив свої сірі вуса.

— Знову грається в тайного агента, — шепнула Сірчана шкурка на вухо Лунгу, але дракон не звернув на неї уваги.

— І що ж вони збираються з нею зробити? — втомлено запитав Зубчаста борода. — Кажи нарешті, Щуре.

Щур нервово крутив волосок на морді. Не дуже приємно приносити погані новини.

— Вони… вони затоплять вашу долину, — знехотя вимовив він. — Тут скоро буде вода. Ваші печери затопить, а в тих ось височезних дерев, — він махнув лапою