Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

там колись військовий переворот аби гватемальські трудящі не змогли будувати на своїх землях соціалізм. І що було це ще до Куби!

А про те, що на цих землях, удобрених вулканічним попелом, росте кава з дивовижно приємним присмаком, ми навіть не здогадувались.

Офіціантка приносить на дерев’яній таці чистісіньку чеську порцелянову чашку з цілою ручкою, затискач із серветками, цукор у фірмовому стікері і склянку мінеральної без газу.

«Гватемала» парує, мов малесенький вулкан перед виверженням, а я повторюю пошепки:

- Господи, де все це було тридцять років тому?

Маленька хитрість для приготування кави по-східному. Коли мелена кава та цукор уже засипані в джезвочку (у пропорції один до одного), їх заливають не окропом, як це робиться в більшості наших кав'ярень, а гарячою водою. Естети перемішують піну, що піднялася паличкою з самшиту. Але з того самшиту, котрий дерево, а не ті обісцяні собаками і відпочиваючими кущі, що гибіють у сквериках біля державних установ.

Я знав одного гурмана, котрий робив це звичайним олівцем, щоправда, «коінуром» (у народі званим «кохінор», але це неправильно). Тут головне - аби джезвочка не торкалася металевого денця коритця з піском. Бо кава по-східному НЕ вариться, а умліває в гарячому піску.

З порад Олексія Сироти.

1.

Олекса Сирота:

… Старий вже підніс чарку до рота і раптом рука його завмерла:

- Олексо, це скільки ми з тобою сьогодні випили?

- Всього нічого. Можна сказати навіть - не випили, а мастило розігріли. Щоб маслаки не рипіли.

Рука у Старого затремтіла, він поставив склянку на стіл і з несподівано жалібними інтонаціями сказав:

- Все! Догралася Каштанка. Пора писати рапорт і йти на пенсію.

- Вусь трапилося, товаришу підполковник? Що це з вами? Індійського кіна надивилися?

- Сам ти індійське кіно, Сирота. Який зараз місяць?

- Котрий на небі або в календарі? Той, що на небі - молодик, вчора звернув увагу.

- Підлеглі ж у мене… місяцем милуються, зірки на небі лічать… а на календар і не дивляться, бо навіщо? Їм до пенсії ще - ого-го!…

- Листопад у нас. Передостанній місяць вирішального року забув вже якої там п'ятирічки.

- А йди ти знаєш куди зі своєю політикою! Головне - що листопад. Розумієш - листопад!

- Ну то й що?

- Де зараз зозуля має бути?

- Як де? В вирії. І що характерно, вона там не кукає. Тільки вдома! Бо патріотка!

- Отож! А вона в тебе під вікном кує! Ти її не чуєш, а я чую! Зрозумів нарешті?

І тут я розреготався так, що Старий навіть образився. І вже мав намір додати щось ущипливе на адресу всього нашого покоління. Але я його випередив:

- Заспокойтеся, кує ваша зозулька, кує. І я її теж чую. Все гаразд. А йдіть-но на балкон.

Підполковник слухняно, як хлопчик, який приніс додому повний портфель двійок, потеліпався за мною. І те, що він побачив з балкону, змусило його завмерти і навіть роззявити рота.

На балконі будинку по той бік вулиці стояла якась розпелехана особа жіночої статі і голосно, на всю Тарасівську, вигукувала «Ку-ку!», Причому, досить точно імітуючи голос птахи-пророчиці.

- Що це з нею? - нарешті витиснув із себе Старий.

- Довго розповідати. Не «білочка». Нормальна класична шиза. Є не тільки довідка, але і група інвалідності.

- І часто це з нею?

- Та десь раз на місяць. Якраз, коли молодик…

- І подовгу вона?…

- Кує? Доки не захрипне. Влітку довше, взимку - менше. І тихіше.

Ми постояли мовчки. Бідолашна «зозулька» почала пускати півня, дощик із холодної мжички поступово дозрів до справжнього осіннього занудства, але бідолаха, вчепившись у поручні балкону, продовжувала віщати многоліття всьому нашому мікрорайону.

- Скільки років прожив, а таку от шизу вперше бачу, - зізнався Старий.

- Багата на таланти Волино-Подільська височина, - не до ладу ляпнув я. А мій начальник -як риску підвів:

- Господи, що це за життя таке, що ми вже й збожеволіти по-людськи не вміємо!

Від автора: сімдесяті роки минулого століття закінчувалися для мене жахливо. Я потрапив, як зараз кажуть, під роздачу всесильному секретарю ЦК КПУ по