Читати книгу - "Смак заборони"

251
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 91
Перейти на сторінку:
заході сходили за обрій клиночком мису… Там було повітря, таке прозоре та нерухоме, а життя — таке коротке й солодке…

Це було наше місце. Ми з батьком страждали на однакову манію — потяг не просто до моря, до гарного місця — е, ні, ми були чимось іще безнадійно прикуті до імрайських ландшафтів, які змінювалися що не метр, лякали несподіваними урвищами та пестили принадністю нових паркових куточків. Їх ми час від часу знаходили то тут, то там, хоча начебто вже знали всі околиці як свої п’ять пальців.

Ми наймали кімнату на першому поверсі досить великого будинку з оригінальним плануванням, з величезним похилим дахом за 33 кроки від білої вежі маяка. Вона була зовсім невисока і вночі нагадувала японський ліхтар із зеленим полум’ям.

Вищою радістю вважалися вечори, коли хтось «на вахті» брав мене «вмикати маяк». Я пам'ятаю цей колосальний круглий акваріум і заворожливе скляне диво, яке раптово спалахувало, оживаючи, і моє відображення у віконці на сходовому майданчику починало пульсувати смарагдовим світлом.

Вечорами наповнювалися імрайські парки й мріла на фіалковому небі перша зірка… Ай-Петрі втрачала денну виразність своїх урвищ, облизана ніччю, що підповзала, готувалась розчинити її в пітьмі. Я стояла на передостанній приступці гвинтових сходів і крізь купол, який іскрився відблисками світла, що танцювало під ним, дивилась, як закінчується ще один день. І почуття, зовсім дорослі, будили в мені щось тонке й гаряче, а воно змушувало моє серце битися частіше.

Я любила… Поки ще нікого, але моя душа вже тоді начебто про запас черпала всю щемливу насолоду цього вечора, даруючи відчуття, що попереду чекає тут на мене щось прекрасне.

Мене всі обожнювали та пестили, і що більше я вдавала з себе абсолютного недоумка, так би мовити, маля, яким мене прагли бачити всі навколо, то дужче вихлюпувалися та вирували їхні почуття. Втім, батько всупереч решті наших численних родичів виношував досить сюрреалістичну ідею мого спартанського виховання, що, як не сумно, стало помітно тільки на рубежі мого одинадцятиліття. Я була огидно дорослою дитиною і ніколи не могла порозумітися з однолітками. Я мала власний світ, і тільки коли хотіла догодити комусь зі свого оточення, ставала слинявою кретинкою, що в ідеальному темпі рухається за шкалою розвитку здорової та щасливої дитини.

Батьки були розлучені. Моїм же вихованням років до десяти займався здебільшого батько. Звідси й випливала пристрасть до солдатиків, ігор у війну та ненависть до власної статі. Суто по Фрейду я стогнала без того, що мав мій кузен й чого цілковито була позбавлена я. Неможлива царина моєї приблизно п’ятирічної фантазії пропонувала різні варіанти виходу з цього становища, які потроху опановували мою свідомість і навіть трохи більше — незбагненним чином тіло моє озивалося на розпачливі благання, і я була впевнена, що рано чи пізно воно виросте (цього, до слова, чомусь не сталося).

Я намагалася звикнути до тягаря власної статевої неповноцінності.

У мене були подруги на маяку. Як і решта особин, що мали змогу обертатися в моєму колі, вони поділились на бажаних і небажаних. Я спілкувалась і з тими, й із іншими. Більшу частину часу ми проводили на пляжі або в санаторних парках, що оточували наш маяк. Удома тільки їли та спали (до мого найглибшого розчарування). На маяк ніхто зі сторонніх не ходив, та й приїжджих постояльців на кшталт нас із батьком теж було мало.

Війни в нас із батьком виникали доволі часто, хоча в цілому я була дитиною слухняною. Але навіть у такому нікчемному віці в мені паразитував дух дрібного шкідництва, й порушення Батьківських Правил було справою першої необхідності. Я до пуття не знала, навіщо роблю те, без чого моє озаддя частіше мало б природний колір, але у всіх заборонах, які йшли від батька, крилося для мене щось незбагненно привабливе, і я була заслабка, щоб опиратися спокусам.

Найстрашнішим нерозкритим імрайським злочином можна вважати (ігноруючи сам сюжет оповіді) систематичні крадіжки згущеного молока з холодильника в нашій затишній кімнатці. Поки батько займався обідом, я ще зранку поцупленою великою столовою ложкою, тремтячими руками видобувала ці ласощі з синьої баночки й судомно, практично забуваючи про смак, живилася самою лишень Забороною.

Наше буденне імрайське життя розписувалося аж до секунди, і головним правилом було сидіти вдома якомога менше, із чим я постійно сперечалася (і програвала). Чи то періщила моторошна злива, чи стояла холоднеча з безнадійно сірим небом — ми затято сповзали Старими Сходами, вирубаними в імрайській скелі, до санаторних пляжів, і якщо погода була зовсім нестерпна, споруджували «халабуду». Ми сиділи там, під лежаками, лив дощ, а ми дивилися на море, дихали морем і їли черешні.

Незважаючи на суворість, я обожнювала татуся понад усіх на світі. Між нами панувала дивовижна гармонія.


Фатальне знайомство відбулося приблизно так.

Я сиділа на верхній частині діагональної труби, що з’єднує дві колони пляжного тенту. Маринка помчала купатися, а татусь приніс мені черешні та подався на прогулянку вздовж пляжів.

Я саме перебувала в полоні тих яскравих і штучних фантазій, що несуть геть від реальності, — марила польотами на трапеції під зоряним куполом, засліплена блиском власного вбрання. Такі марення трапляються, напевне, у всіх десятирічних дівчисьок.

Ой!

Пакуночок із рештками черешень випав із імпровізованого вівтаря моїх складених по-турецьки ніг. Ніби в уповільненому відтворенні, я бачила, як поліетилен вивертається космічною медузою, вивергаючи криваві краплі змішаного з водою соку, і черешні, саме ті, що коричневі Та несмачні, впереміш із погано обсмоктаними кісточками, летять, розпадаються, вдаряються Об червоний рушник, яким накритий лежак піді мною, та розлітаються барвистим вибухом у… чиюсь каву, на чийсь одяг, комусь за комір (ах ні, мені це тільки здалося).

Три обличчя без тіні обурення було піднято на мене. Що й казати, я СТРАШЕННО зніяковіла. Хоча за мить по тому стало ще гірше — спазм здавив горло й судома усвідомлення мало не скинула мене на землю — це було пекельне болото, грузла трясовина, о, умри Адоро, умри дитя!

Що було? Ах, ні, нічого особливого — просто той, кого я обізвала Мавпою, тепер

1 2 3 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смак заборони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смак заборони"