Читати книгу - "Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України"

здоров’я України

МОН України — Міністерство освіти і науки України

ОВС — Органи внутрішніх справ

ОК — Одиночна камера

ОРД — Оперативно-розшукова діяльність

ПВР УВП — Правила внутрішнього розпорядку установи виконання покарань

ПКТ — приміщення камерного типу

СІЗО — Слідчий ізолятор

УВП — Установа виконання покарань

ЦК України — Цивільний кодекс України

ЧПНУ — Черговий помічник начальника установи

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Глава 1 КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ
Стаття 1. Мета i завдання кримінально-виконавчого законодав­ства України

1. Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інте­ресів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудже­ними, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

2. Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визна­чення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засу­джених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків; поряд­ку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функ­цій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація по­рядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

1. Стаття, що коментується, визначає мету і завдання кримінально-вико­навчого законодавства України. При цьому основною метою називається за­хист інтересів особи, суспільства і держави, що цілком відповідає положенням загальновизнаних норм і стандартів у сфері призначення та виконання кримі­нальних покарань. Саме мета захисту інтересів суспільства (а врешті держави й кожної конкретної особи) визнана міжнародною спільнотою як основна ме­та притягнення особи до кримінальної відповідальності різних видів. Напри­клад, Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (ООН, 1955 р.) закріплюють, що метою та виправданням вироку до тюремного ув’язнення або взагалі до позбавлення волі є в кінцевому підсумку захист суспільства (прави­ло 58). Аналогічно і Європейські тюремні правила, які були прийняті у новій редакції 2006 року (рекомендація Rec(2006)2 Комітету Міністрів Ради Євро­пи від 11 січня 2006 р.), підкреслюють, що ніхто не повинен позбавлятися во­лі, за виключенням випадків, коли позбавлення волі застосовується як край­ній захід.

2. Хоча метою та виправданням засудження особи є в кінцевому підсумку захист суспільства від злочинності, попередження загрозливих для нього зло­чинів, цієї мети можна домогтися лише тоді, коли після відбуття покарання та повернення до нормального життя в суспільстві правопорушник виявляється не тільки готовим, а й здатним підкоритися законодавству та забезпечувати своє існування. Саме тому серед цілей кримінально-виконавчого законодавст­ва названо створення умов для виправлення особи. Виправлення засуджених передбачається у кримінальному законі як одна з основних цілей покарання (ст. 50 КК), а у ч. 2 ст. 65 КК прямо вказується, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому кримінальний закон має на увазі так зване «юридичне виправлення», що включає невчинення нового злочину та від­повідну поведінку в період відбування покарання.

Ступінь виправлення особи — це оцінне поняття, що визначається залежно від поведінки кожного конкретного засудженого в період відбування покаран­ня. Аналіз кримінального та кримінально-виконавчого законодавства дозволяє зробити висновок про існування трьох ступенів виправлення — «стає на шлях виправлення», «став на шлях виправлення», «довів своє виправлення», — кри­терії визначення яких на нормативному рівні законодавцем не передбачені. Натомість визначення ступеня виправлення має важливе значення при засто­суванні різних заохочувальних або каральних норм: умовно-дострокового звіль­нення, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (стат­ті 81, 82 КК), зміни умов тримання як у межах однієї установи, так і шляхом переведення до установи іншого виду (статті 100, 101 КВК) та т. ін. Саме на підставі оцінки ступеня виправлення засудженого суд (а в окремих випадках — адміністрація органу чи установи виконання покарань) має робити висновок про доцільність застосування відповідної норми кримінального чи криміналь­но-виконавчого закону.

За ст. 6 КВК України, виправлення засудженого — це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Подібне формулювання викликає у провідних науковців у галузі кримінально-виконавчого права небезпідставний сумнів щодо можливості регулювання нормами законодавства процесу пози­тивних змін в особистості, тобто виправлення засуджених. Але чи можна вва­жати «готовність» правовим терміном і за якими критеріями може визначатися ця «готовність»? Крім того, наведене визначення «виправлення» з допомогою залучення неозначених форм дієслова, таких як «відбуваються», «створюють», додають невизначеності процесу виправлення і дають підстави вважати, що виправлення — це той процес, який у межах процесу виконання-відбування покарання ще далекий від завершення. Можливо, у такому розумінні поняття «виправлення» воно буде досяжне після відбування покарання, але як же тоді бути з положенням ч. 2 ст. 65 КК України, де сказано, що «особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправ­лення та попередження нових злочинів», адже загальні основи призначення по­карання базуються на тому, що виправлення повинне бути в межах покарання. Виправлення, таким чином, розглядається як юридичний факт, з яким пов’я­зане припинення виконання-відбування покарання. Але якщо виправлення — це «готовність» до правослухняної поведінки засудженого, це «процес по­зитивних змін, що відбуваються в його особистості», то чи правомірно взага­лі розглядати виправлення як юридичний факт? Відповідь на це запитання дає загальна теорія права, згідно з якою юридичними фактами не можуть бути абстрактні поняття, думки, зміни внутрішнього духовного життя людини. Отже, виправлення не можна розглядати як юридичний факт. Більш того,