Читати книгу - "Привид Чорного острова"

Мати вдала, ніби не чує. Запитав удруге, але також не дочекався відповіді.

— За Петра пішла? — почав допитуватися.

Мати кивнула головою.

Олесь ще мить посидів, рвучко підвівся і подався з хати.

Він ішов і не відчував, що світить сонце, що верби шепочуть на. леваді і тиха Сула б'є хвилями в берег. Ось біля цієї верби він вперше сказав Галині:

— Кохаю!

Вона пригорнулася до нього й відповіла, що ніколи, ніколи не забуде те слово. Все життя вони тепер ітимуть разом.

І ось тепер маєш — пішла заміж за Петра.

Наступного дня Олесь вирішив на прощання пройтися селом. Десь причаїлася думка: «Може, її зустріну, а ні — то хоч здалека погляну». Пішов і на ту вулицю, де жила Галина. Зустрів її. Несла воду на коромислі. Гарна, як весна, ніжна, ніби вечірнє небо, усміхнена, мов ранок над степом.

А він! Погляне вона на нього і замилується. Безкозирка хвацько збита набакир, значки блищать, і весь він ніби влитий у моряцьку форму.

Здалека запримітила Галинка Олеся і зрозуміла, що зустрічі не уникнути.

Спершу дівчина йшла опустивши голову, щоб не стрічатися поглядом з ним. А порівнялися — зупинились навпроти, огорнула матроса поглядом і запитливо поглянула у вічі.

— Чи не даси напитися? — стиха спитав Олесь.

— Ні… — відповіла ледве чутно.

— Іншому воду несеш?

— Так… іншому. Не тобі.

Помовчала. Стояли та дивилися одне на одного.

— Чому ж, Галинко? Чому? Пригадай, як колись…

— А ти також пригадай… Казав — писатиму щодня. А тільки ж одного листа за три роки одержала. Гадаєш, у мене серця немає? Познущатися хотів? Насміятися…

— Що ти говориш, Галинко!

Замість відповіді поглянула на нього зажурено. Губи тремтіли. Які слова лишилися несказаними?

Галинка бачила, як спохмурнів Олесь. Ще з 9-Б класу запам'ятала: коли Олесь гнівається, очі в нього темнішають і блищать, ніби вогонь їх палить ізсередини. Подумала:

«Гарний став. Красень! Змужнів на морі, в плечах поширшав. Колись про таких моряків гарних пісень співали. А тепер і про них, доярок, співають. Заслужили шану — бо ж напоїли народ молоком».

— Пий! — сказала Галинка і нахилила відро з коромисла.

Олесь відчув тепло в її голосі й тому не сказав, що, мовляв, хай Петро п'є ту воду. Не сказав, але вона, здається, прочитала несказане в його очах. То він її кохає? Не забув?

Тільки й мовив стиха:

— Дякую. — І пішов.

Галинка дивилася вслід — чи озирнеться. Ні, не озирнувся.

Наступного ранку Олесь подався до Одеси. На море. Негайно в море!

Щоб забути Галинку, щоб ніколи не повертатися до тієї верби на березі Сули, де він сказав заповітне слово і відчув жагу першого поцілунку.

Все могло бути інакше. Та ось яку розраду він знайшов у морі.

Мабуть, настав день. Сірі суцільні хмари, сірий, лютий, холодний океан.

Зараз на багатьох пароплавах матроси вдивляються в оцю сіру каламуть, шукаючи людину за бортом. Та марно.

Якось велетенська хвиля підхопила його і винесла високо-високо. На обрії Олесь помітив обриси корабля. Навіть вигукнув:

— Агов! Агов!

Але хвиля опустила його у прірву. Корабель зник.

Раптом він відчув, що мерзне. Холодні колючки вп'ялися в кожну клітинку його тіла. Олесь енергійно почав працювати руками, ногами. Поволі поверталось тепло, але долала його важка втома.

Цікаво, що там діється на танкері «Полтавець»? Усі його товариші, безперечно, засмучені. Радист Гриша Тютюнник, напевне, безперервно сигналить усім кораблям океану, що людина потрапила за борт, а капітан уже повідомив китобійну флотилію, що в них трапилась така неприємна пригода і тому вони затримали доставку нафти.

У каюті тепер сам Іван Гмиря. Чудовий хлопець, зачарований життям. Він відбував дійсну службу на Балтиці. Їхній крейсер гостював у Гавані. Там Іван познайомився з дівчиною, яку звали Лея.

— Я її звав Лілея. Вона трохи гнівалась, — розповідав Іван. — Вона казала, що зовсім не схожа на квітку. А я доводив — схожа.

Десь восени Лея має приїхати до інституту Лумумби. Тоді він спишеться на берег, і вони одружаться. Майже щовечора Іван розповідав Олесеві про свою кохану і завжди щось нове. А зараз кому розповість?

Боцман Терентій Петрович чомусь вважав Олеся за стилягу. Він усе нахвалявся:

— Зачекай, Олесю, взнаєш ти в мене, що таке морська служба на танкері! І за що надбавку одержуєш! Повернемося до Одеси — драїтимеш танки так, щоб на них найменшої нафтової плямки не лишилося. Спізнаєш, що то за робота! В пеклі — веселіше. Я там був одного разу і вилизував гарячу сковорідку за свої гріхи. А танки з-під нафти чистити — це гірше гарячої сковорідки. Я ще з тебе зроблю справжнього моряка!

Всі сміялися з того дотепу. Олесь запитав у боцмана, як трапилося, що він свої вуса не посмалив у пеклі. Терентій Петрович відказав:

— Вусів моїх не чіпай. Свої матимеш, тоді й глузувати будеш. Бачили миршавих жевжиків з мишачими вусиками? Не кожній людині вуса дозволені.

Скільки часу він в океані? День чи два? Здається, надходить ранок. Вітер утрачає силу, але розлютований океан все ще не вгамовується. Цебенить дощ. Олесь ловить губами краплини теплої небесної води, і вона ніби додає йому снаги.

Раптом побачив над собою світле небо. Сонце не зійшло, але його проміння пофарбувало океан у зеленуватий колір.

Хвилі ще гойдали юнака, але в них усе менше та менше було сили. Олесеві здалося, що і в нього тих сил уже не лишилося. Спробував пливти. Та руки й ноги не підкорялися його волі. Це лякало. Напружував сили і, зрештою, відчув, що пливе. Спробував, як колись у дитинстві, наввимашки.