Читати книгу - "Поріг безсмертя"

клацав ночами на машинці… Вдень спав або десь тинявся… А потім і писати майже покинув, бо продав машинку. На горілку… А від руки писав неохоче. Зрештою, ніхто й не вчитав би його шкрябанини. А чи знаєте ви, що значить мешкати в одній кімнаті і слухати, як хтось клацає ночами? Голова тріщить!

Машинально слухаючи її звіряння, я забув на мить про біль у голові. Тепер голова заболіла ще дужче. Я сперся на стіл і затулив рукою очі. Наче трохи полегшало.

— І нарешті зник… — тим часом вела далі сеньйора де Ліма. — Одного чудового дня! Навіть не сказав, що йде… Маріо було тоді п'ять років. Я повернулася до батьків. А потім…

— Справу про розлучення порушили ви?

— А що ж мені лишалося робити? Я мусила подумати про майбутнє дитини.

— Одначе Браго хотів забрати у вас сина.

— Так. Але суд не відсудив йому Маріо. Хіба це не найкращий доказ того, що вже тоді Хосе був не при повному розумі?

. — На жаль, ні. В ухвалі суду нічого про це не сказано. Там ідеться про алкоголізм і майновий стан.

Біль, здавалося, поволі вщухав. Якби ще скупатися у ванній…

— Мій теперішній чоловік став для Маріо справжнім батьком. Тільки він… — знов почала сеньйора де Ліма. — А Хосе виявився нікчемою навіть після смерті. Як непорядно вчинив він з оцим заповітом.

— То він справді не залишив вам ніяких рукописів?

Сеньйора де Ліма обурено глянула на мене.

— Невже ви гадаєте, що зараз, коли його книжки й п'єси йдуть нарозхват, я чекала б?!. Яка підступність з його боку! Забрати все, а потім написати в заповіті: те, що належить мені, стає власністю Маріо… Ошукати рідну дитину!

— Він заповів своєму синові також усі свої твори, видрукувані до його смерті, і, здається, п'єсу, поставлену в якомусь театрі.

— Сеньйоре адвокате! Адже його п'єс за життя ніхто не хотів ставити. Однісіньке видання «Сірого полум'я» критика рознесла вщент. Ну й кілька оповідань, які він продав за копійки журналам, — от і все.

— Сьогодні ці твори також піднялися в ціні. А втім, якби ви погодилися…

Вона глянула на мене нищівним поглядом.

— Я ніколи не погоджусь! Як ви взагалі можете про це згадувати! Маріо має право на все, що написав його батько! Я не дозволю обкрадати дитини!

— Звичайно, звичайно. Ми зробимо все, що буде можливо. Однак чи не здається вам дивним, що ваш перший чоловік позбавив, певніше, частково позбавив, спадщини сина, котрого, як випливає з судових документів, дуже любив?

— Це комедія. Він просто хотів помститися мені. Відібрати в мене дитину! Але це йому не вдалося і не вдасться! Навіть після моєї смерті! Він нікого не любив. Тільки себе. Нікого, тільки себе!

— Спробуємо зважити всі можливі повороти справи. Заповіт сформульовано трохи дивно. В ньому конкретно не названо жодного твору, крім отієї відкинутої театром п'єси. Це ж саме стосується й запису на користь інституту імені Бурта, тобто тієї «решти» творів, яких у вас немає і які не були видрукувані за життя автора. Отже, мені сяйнула думка. Спробуйте написати назви і зміст відомих вам, але ще не опублікованих творів Хосе Браго. Ми завіримо список у нотаріуса. Можливо, інститут імені Бурта має ще якийсь із цих творів. Тоді ми спробуємо переконати суд, що спершу він був у вас, а потім зник. Звичайно, ми не звинувачуватимемо інститут у крадіжці, але ваші домагання тоді будуть хоч якось, обгрунтовані.

— Я спробую пригадати, — не дуже впевнено відповіла сеньйора де Ліма. — Змісту я майже не пам'ятаю, але назви… А втім, Маріо пам'ятає краще за мене. Хосе читав йому свої твори.

— Вашому синові було тоді п'ять років…

Вона збентежилась.

— Вони зустрічалися пізніше, зрідка…

Голова знову заболіла. Ні, таки треба кінчати розмову.

— Отже, нам не залишається нічого іншого, як чекати.

На обличчі моєї клієнтки промайнула тінь тривоги.

— Не дуже це мене влаштовує…

— Розумію, але що вдієш, — сказав я підводячись.

— Бачте, — почала вона, мовби вагаючись. — Я не знаю, чи з цього щось вийде… Скажу вам щиро: назви і зміст усіх видрукуваних творів, на які претендує інститут Бурта, не були відомі ні мені, ні моєму синові.

Я був ошелешений, але цієї миті не міг проаналізувати фактів.

— Ну, що ж? Подумаємо… — ухильно відповів я.

Я вважав, що розмову закінчено. Але клієнтка ще не збиралася йти.

— Бачите, — знову вагаючись почала вона. — Діючи так, як досі, ми, здається, ніколи не досягнемо мети… І, знаєте, в мого чоловіка виникла… підозра.

— Підозра?

— Авжеж. Припустимо навіть, що заповіт має законну силу і що Хосе був при здоровому глузді. Але які в нас є докази, що він помер своєю смертю?

Мені нарешті урвався терпець.

— Ви хочете звинуватити інститут Бурта, всесвітньо відому наукову установу, в убивстві? Це дурниці! Такій поважній установі не потрібні ті кілька десятків чи навіть сотень тисяч…

— З цих сотень скоро виростуть мільйони!

— Але кому могла бути вигідна смерть молодого, невідомого письменника?

— Факт залишається фактом: чималі суми пливуть і пливуть до інститутської каси, а нові твори, які виходять щороку, з'являються з таємничого посмертного портфеля, що знаходиться в Боннарда. А Хосе ж помер… саме в клініці інституту Бурта. Там його лікували, а він із вдячності за турботу заповів їм свої твори, котрі тоді нічого не були варті. На жаль, хвороба була смертельна, — глузливо провадила вона далі. — Рак, проти якого ще сьогодні немає ліків. Зрештою, інститут і не спеціалізується на лікуванні злоякісних пухлин… І ось після смерті пацієнта сам великий професор Боннард зацікавився спадщиною невідомого графомана, яку той передав інститутові, і, використовуючи свій вплив, робить із нього великого письменника. І ви хочете, щоб я в це