Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

школи, стрибун у висоту, чудовий хлопець, друг і товариш.

— Чого ти до Алевтини причепився?

— Це не я до неї, це вона до мене.

— Як завтра з фізикою?

— А що? Напишемо, не вперше.

— Я за тобою сяду, гаразд?

— Немає проблем, Валеро.

— Що ввечері робиш?

— Думаю, — підкреслює голосом. Пащенко засміявся:

— Ти часом, бува, не подався до дзен-буддистів? Самоспоглядання, самозаглиблення… Хочеш, мантру підкажу?

Мантра — віще слово, зачіпка для відходу в нірвану. Інтелектуальна людина Валера Пащенко, все він знає, все він чув.

— Дякую, Валеро, у мене є.

А що йому ще відповісти?

— Не запитую, не цікавлюся, негайно зникаю. Пам’ятай про контрольну!

Пам’ятаю, пам’ятаю, на пам’ять поки що не скаржуся. Все буде гаразд, Пащенко загляне через плече, з його зростом це нескладно, спише, що треба…

Віще слово — пам’ять. Відмінна зачіпка для самозаглиблення. А яка пам’ять у сімнадцятирічного хлопця, який ще не жив, а лише проростав у тата з мамою на виду? Пам’ять на події: переїзд на нову квартиру, тижневий похід на велосипедах по Московській області, поїздка з батьком на Урал, “О море в Гаграх! О пальми в Гаграх!” Пам’ять на речі: знову ж таки велосипед “Старт-шосе” з десятьма передачами — мрія восьмикласника Бородіна, згодом — кольоровий телевізор, нові меблі, п’ятдесятитомна дитяча бібліотека… Пам’ять на зустрічі: тут всього не перелічити… Що ще? Нічого. Нічого згадувати. І тоді на допомогу може прийти чужа пам’ять. Батьківська, скажімо. Хоча у нього також, чесно кажучи, багато не назбираєш. Єдине, що було, — війна. Так він тоді хлопчиком був в евакуації з матір’ю, з Ігоревою бабусею. А батько, тобто Ігорів дід, воював, дідові було б що згадати для внука, так не дожив він до Ігоря, помер у шістдесятому.

Отож, батьку, немає чого згадувати, самому Ігореві нічого згадувати. Друге покоління тих, кого життя не било, кому не влаштовувало випробувань, де людину перевіряють на розтяжку і на закрут, кажучи мовою нелюбимої Пащенком фізики. Друге покоління благополучних. Нудно жити на білому світі…

День у нього був розписаний по клітинках: спочатку обід, залишений матір’ю на плиті і в холодильнику, уроки — під яскравим гаслом: “Йду на медаль”. Потім швиденько переодягтися, хряпнути дверима, бігом униз, через дорогу, чхаючи на світлофори, в бокові ворота парку “Сокольники”, повз Палац спорту, повз кафе “Фіалка”, повз павільйон атракціонів, повз дитяче містечко з дерев’яними лисицями, вовками і Бабою Ягою, повз паркан міжнародної виставки — далі, далі, до лісу, до осіннього парку, де білки, які не поміняли ще руду шкірку, стрибають на плече, витягують тупий писочок, щоб одержати гостинець.

Там, за зламаною лавкою, на якій ніхто не ризикує сидіти, є двостовбурна береза, мов велетенська рогатка. Можна стати поруч, прихилитися спиною до шерехатого стовбура, заплющити очі…

А потім розплющити й побачити інший ліс, і дорогу в іншому лісі, суху, ще по-літньому курну, і низьке багаття біля дороги, і старика Ледньова, який ладнає казанок над багаттям. І почути звичне:

— Набери хмизу, Ігорочку.

2

За хмизом далеко ходити не доводилося: початок осені, літо, мабуть, спекотне було, безводне, сушняку довкола сила-силенна. Цілу осику, не відаючи ким зламану, висохлу, вже без листя, притяг до вогнища Ігор. Старик Ледньов казанок приладнав, дістав з торбини бляшанку, давно знебарвлену, зі стертим малюнком, відсипав на долоню чаю, понюхав.

— Нектар, чистий тобі нектар… — Висипав у казанок, звідти зашипіло, немов не чай, а зілля якесь кинули у воду.

Відверто кажучи, Ігореві не подобався чай, заварений, як суп, непрозорий, чорний, хоча й запашний. Він зморщився, наперед уявивши смак “супу”, але не став лізти з зауваженнями, проказав тільки:

— Ніж дайте.

— Ножичок тобі, ножичок… — ніби заметушився Ледньов, проте без усякої суєти, точно сунувши руку до торбинки, дістав звідти складаний мисливський ніж з кістяною ручкою. — Не поранься, Ігорочку.

— Ніщо… — згадалося десь вичитане слово, старе, навіть древнє, “з Даля”, як казав батько. Мертва мова.

Проте старика Ледньова на простачка не купиш. Брову підняв, глянув:

— Стилізуєшся, Ігорочку… Не твій це вираз, простонародний…

— Ніщо… — вперто повторив Ігор.

Сперечатися не хотілося. Рубав ножем осику, підкидав до багаття гілки, думав, що погано без сокири. Харчуються всухом’ятку, лише чаєм і запивають сало та хліб — з тієї ж торбини Ледньова. Добре було б прийти в село, зупинитися у кого-небудь в хаті, випити молока, а коли знайдеться, то й посьорбати справжнього супу. Правду кажучи, звідки він у селі — справжній? М’яса немає, а з картоплі та буряка нічого путнього не приготуєш. А що про сокиру пошкодував, то минулого разу діло було. На вечір з якогось поля вкрали картоплі, добра картопля тут вродила, велика, міцна — так поки її зварили, Ігор усі ноги збив, хмиз у багаття носив, щоб не згасло завчасно. А якби була сокира, то нарубали б дровенят.

Сокира була на Ігоревій московській квартирі, але квартира ця існувала в іншому світі, в іншому часі, в іншому вимірі, одне слово — невідомо де, і приносити звідти нема чого, це Ігор знав точно. А тут, у цьому світі, в цій осені, був рік вісімнадцятий, розпал громадянської війни — ось як склалося в Ігоря! — і старик Ледньов, випадковий Ігорів супутник, людина з цього світу, з цієї осені, не зумів би гідно оцінити “приношення” свого юного друга по мандрівці. Яке “приношення”? Ось, наприклад, сокира, на обушку якої — ігор запам’ятав — вибите клеймо заводика. А про заводик той уже й згадки не було…

— Чай готовий, будь ласка, прошу почастуватися, — проспівав Ледньов козлетончиком, зробивши над казанком, над парою якісь паси, потім сів, схрестивши ноги, заспокоївся, сумно проказавши: — Розливай, Ігорочку.

Чай пили з кухлів, обшпарюючись. Сало з хлібом старик ще раніше нарізав, добре сало.

Ігор сказав, не приховуючи зловтіхи:

— А “болесть”, отже, ваше слово? Також під народ підряджаєтесь?