Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

одержавши від голови двісті крон (чималі гроші як на той час), не завдавав собі клопоту зайвим розпитуванням і, записавши прізвище, ім'я та вік, звіривши фотокартки з натурою, наступного дня видав Василеві і Лізі закордонні паспорти.

Перший крок на довгому шляху, що простягся перед ними, було зроблено: Василь Сергійович Максимов став підданим Чехословацької республіки, словаком за національністю, католиком за віросповіданням, автомеханіком за фахом, а його дружина Єлизавета Володимирівна — Маріанною Кочековою…

На другий день рано-вранці пароплав під грецьким прапором причалив до однієї торгової пристані Марселя.

Коли прикордонні та митні формальності лишилися позаду, поліцейський офіцер дружньої Франції, перш ніж повернути паспорти підданим Чехословацької республіки, поцікавився: чи надовго приїхав до Франції мосьє Кочек і чи не має він наміру зайнятися комерцією? Чи є в нього у Франції родичі або близькі знайомі, якщо так, то де вони? Чи не належить мосьє Кочек до комуністичної партії? Діставши вичерпні відповіді, поліцейський офіцер повертів у руках паспорти і, не придумавши нічого кращого, спитав:

— Мені хотілося б знати, які правила прийому іноземців до Братіславського училища, де ви вчилися. Чи не скажете, мосьє, на якій вулиці те училище?

Хід був явно незграбний, і «мосьє Кочек», в душі посміхнувшись, спокійно назвав адресу училища і додав:

— Своє запитання ви можете адресувати директорові училища, панові Кібалу. Хоч старий уже в поважному віці, але й досі керує училищем.

Поліцейський офіцер, очевидно, цілком задоволений відповіддю, повернув паспорти і нагадав, — що мосьє Кочекові та його дружині дозволяється жити у Франції й вільно пересуватися по її території протягом двох місяців, після чого вони повинні або залишити країну, або продовжити дозвіл на право перебування у Франції в департаменті поліції чи в його місцевих органах.

З трьома валізами й невеликим саквояжем Василь та Ліза вийшли з порту і, найнявши таксі, попросили відвезти їх у недорогий, але пристойний готель.

Прогулюючись після обіду по гамірних, сповнених багатомовного гомону вулицях Марселя, вони обговорювали подальші плани поїздки по Франції.

— Найкраще купити старий автомобіль і в ньому мандрувати, якщо, звісно, пощастить дістати шоферські права. Так буде і дешевше, і ми більше побачимо, — неголосно сказав Василь по-російськи.

— А потім?

— Від'їжджаючи, машину продамо і виручимо ті самі гроші. Ти ж знаєш — у моїх руках усяка машина буде цілісінька.

Василь відразу ж купив у газетному кіоску карту автомобільних доріг Франції, видану спеціально для туристів, і правила вуличного руху. Наступного дня, розпитавшись у готелі про адресу магазину, де продаються старі автомобілі, вони поїхали туди.

Таксі привезло їх на околицю міста, до воріт з величезною вивіскою: «Автоательє». На обгородженому майданчику — ряди старих машин усіх країн світу, всіх марок. Підбіг моторний чоловічок, люб'язно запитав, який автомобіль і за яку приблизно ціну хотів би придбати мосьє.

— Хороший, надійний, але не дуже дорогий, — відповів Василь непоганою французькою мовою.

— Можу запропонувати майже зовсім нові — «рено», «іспано-сюїза», «паккард», «б'юїк», «фіат».

Після довгих оглядин, Василь вибрав чорний італійський лімузин «фіат» випуску 1929 року.

— Мосьє розуміється на автомобілях! — сказав моторний чоловічок і загилив таку ціну, що Василь тільки рукою махнув.

— Скільки б дали ви, мосьє?

Перш ніж відповісти, Василь попросив заправити бак, сів за кермо, проїхав по майданчику. Перевірив гальма, прислухався до роботи мотора і, пересвідчившись, що машина в пристойному стані, запропонував за неї три тисячі франків. Довгенько поторгувавшись, зійшлися на трьох тисячах восьмистах франках. Василь дав завдаток з умовою, що ательє допоможе йому дістати права шофера-аматора і дорожні знаки.

Увечері, перед тим як лягти спати, Василь довго вивчав правила вуличного руху у Франції. Вони, як виявилося, простіші, ніж у нього на батьківщині. Потім він розклав на столі карту Франції і позначив олівцем дороги, якими вони мали їхати. Ліза, напівлежачи на ліжку, читала.

— А чи не завернути нам по дорозі на Лазуровий берег? — спитав Василь. — Поживемо там трохи, подивимось, як відпочивають заможні люди. Ця хитра наука може знадобитися нам у майбутньому.

— Але жити там, либонь, дуже дорого?

— Це вже цілком залежить від нас!..

Другого дня, о дванадцятій годині, як було домовлено, до дверей готелю підкотив чорний «фіат» з номерними знаками.

Василь не полінувався ще раз оглянути машину. Впевнившись, що все гаразд, заплатив продавцеві решту грошей і поїхав з ним у дорожню поліцію по права.

Там йому сказали, що звичайно права видають через два дні, але, оскільки мосьє іноземець, то щодо нього діють інші правила…

Минуло три дні, Василь почав хвилюватися — нудно було сидіти в Марселі без діла. Він знову поїхав у «Автоательє» і розшукав знайомого продавця.

— Можу порадити тільки одне, — сказав той, — викладіть сотні зо дві франків, і все буде гаразд. Чиновники дорожньої поліції теж хочуть жити… За дві години я принесу вам у готель права — і не тимчасові, а безстрокові!..

І він додержав слова.

Дороги у Франції були чудові. Обабіч тяглися садки. Дерева стояли в повноквітті, і Лізі здавалося, що машина мчить суцільним квітником. Вражала ретельність, з якою було оброблено кожен клаптик землі.

— Поки що все йде добре, так? — запитав Василь, не зводячи погляду з дороги.

— Не будемо випробовувати долі. Ти ж знаєш, я забобонна…

— Смішно це чути від тебе!

— Зовсім не смішно. Я просто не люблю нічого вгадувати наперед.

— Дурниці! До всякого діла треба братися як слід, і все буде гаразд.

— Заздрю твоєму характерові, упевненості в собі…

— Ну, це хтозна, — пробурчав Василь, і вони замовкли, поринувши кожен у свої думи.

На ніч зупинилися в дорожньому готелі. Не запитуючи документів, портьє мовчки дав їм ключі від номера. Це сподобалося Василеві.