Читати книгу - "Червоне доміно"

пильність. Тут уже ніщо не могло зарадити — навіть мої добрі стосунки з Петерсом. Зрештою, це був його прямий обов'язок — негайно повідомляти про такі речі доктора Козеля й відділ кадрів.

Ще ніколи в житті не бувало, щоб я так швидко впоралася із своїм туалетом. Можливо, я перехоплю Петерса, поки він ще не встиг записати про порушення правил у свій журнал. А може, мені вдасться умовити його, щоб на цей раз він обмежився батьківським зауваженням. У всякому разі, треба спробувати.

Цок-цок, цок-цок, вицокують мої каблуки. Либонь по всьому будинку відлунює цей звук.

Я рвонула до себе двері моєї робочої кімнати.

Ані душі.

— Алло!

Нікого. Петерса й сліду нема.

Тут наче нічого не змінилося. Так само горіла на письмовому столі лампа. На тому ж місці висіло на вішалці моє пальто. Таке сама мертва тиша, як і раніше…

Тиша?

Зненацька я відчула: щось за цей час все-таки змінилося. З'явилося щось нове. Щось таке, чого не було, коли я виходила з кімнати.

Я прислухалась. Ні, помилки тут не могло бути. З крана знову капала вода. Капала швидко й рівномірно. Цей звук ні з чим не сплутаєш.

Один крок — і я вже в креслярському залі. Увімкнула електричне світло. В неонових трубках на мить спалахнула блискавка, стрімка, яскрава блискавка, потім усе приміщення осяяло блакитнувато-біле світло.

Нічого незвичайного навколо.

Я пройшла поміж рядами креслярських дощок, добралася до умивальника. Сумніву не було. З крана капало. Капало навіть швидше ніж раніше. Я повернула кран праворуч. Капати перестало.

Якусь мить я стояла перед умивальником і чекала. Чекала, чи не почне він знову — сам по собі — капати. Ні. Все було тихо.

Я повернула кран ліворуч.

І ось, будь ласка, — закапало. Закапало з набридливою рівномірністю.

Я знову закрутила кран.

Тепер я знала: хтось відкрутив кран, коли мене не було в кімнаті.

І раптом одна думка обпекла мєне.

Щодуху кинулась я назад до своєї кімнати, підняла телефон.

Ключ!

Він лежав на місці. Лежав собі спокійнісінько, наче нічого з ним і не могло статися.

Ні, я повинна спершу сісти. В добру халепу могла б я вскочити. Двері не замкнула, ключ від сейфа покинула в кімнаті — уявляю собі вираз обличчя Горм, якби вона про все це дізналася. Вже сама її глузлива усмішка— холодна, гордовита — могла б бути достатньою карою, і я вже ніби виразно чула її низький, майже чоловічий голос: «Але, люба колего Зоммер, ви ж добре знаєте…»

Звичайно, я це знала. Усі знали. Але навряд, щоб хтось сприймав це серйозно.

До того ж документація, що була в наших робочих кімнатах, все одно не мала цільного й закінченого характеру. Якщо хто-небудь захотів би шпигувати, він мусив би випорожнити геть усі шафи і на додачу ще й страховидні потвори-сейфи, що стояли в кабінетах доктора Козеля й Цибульки. Але ті сейфи спеціальною сигналізацією з'єднані із заводською охороною. Кожен, хто після закінчення робочого дня наважився б хоч доторкнутися до них, автоматично вмикав сигнал тривоги.

Ні, будь-яка спроба крадіжки була приречена на провал. Саме тому ми й не надавали великого значення тій інструкції. Серйозно ставились до неї лише доктор Козель, Цибулька, Горм. І, звичайно, відділ кадрів. Оце було найнеприємніше.

Куди ж подівся Петерс? Логічно міркуючи, я ще повинна була побачити його в коридорі. В його віці люди, зрештою, вже не такі проворні.

Я поскладала свої речі, взяла під руку сумку і вийшла з кімнати. На цей раз я, правда, замкнула її. Навіщо рискувати?

Петерс сидів у своїй караулці, уткнувши ніс у брошуру, в якій він час від часу підкреслював синім олівцем яку-небудь фразу. Коли я простягнула йому обидва ключі, він звів на мене очі, а його окуляри сповзли на кінчик носа.

— Ну, вже закінчили?

— Угу.

— Отже, завтра випробування?

— Угу.

— Стомились?

— Авжеж. Тут ви вгадали.

Мене розбирала злість. Ось він сидить собі, привітний і добродушний, як завжди, і жодним словом, жодним поглядом не показує, що якихось десять хвилин тому він нишпорив у моїй кімнаті. Очевидно, він уже встиг написати рапорт: під час третього контрольного обходу о 22 годині 40 хвилин застав кімнату № 103 незамкнену. Відповідальна за кімнату — товаришка Зоммер…

Такого я терпіти не можу. Я люблю відвертих людей. Вахтер Петерс розчарував мене. Саме тому я й спитала не дуже привітним тоном:

— Навіщо ви порались коло крана?

— Якого крана?

— У креслярському залі.

Він зірвав окуляри з носа, занадто великого для його обличчя; ніс у нього таки завеликий, шишкуватий і до того ж синювато-рожевого кольору.

— Кран? Що з ним?

— З нього капає.

— Ну то й що?

— Саме це.

— Ви гадаєте, що я був у креслярні?

— Так.

Він похитав головою.

— Чого це вам спало на думку? У мене тільки о дванадцятій наступний обхід. Я не був у креслярні. Ось уже цілу годину я нікуди не виходив…

Було десь після пів на дванадцяту ночі, коли я замкнула за собою вхідні двері своєї квартири.

Я страшенно змерзла. У трамваї добре-таки тягло з вікон.

Тут міг допомогти лише грог. У мене в буфеті стояло з півпляшки рому. А потім у ліжко і — спати, спати. Через шість годин ночі кінець.

Я увімкнула електричний камін, присунула до канапи торшер, потягнулася до радіоприймача. Стомлений тенор співав про журбу і кохання. Баритон говорив про погоду. Бас розливався солов'єм про те, як гарно сидіти