Читати книгу - "Оповідання"

У половині серпня один день був особливо важкий для роботи. У Центральній Азії тиха погода буває рідко. Зазвичай зі сходом сонця прокидається й вітер. Він дме спочатку слабо, до полудня посилюється і триває до смерку, помалу слабшаючи. Вночі переважно тихо. Але цього дня стояла повна тиша, сонце світило крізь якийсь серпанок і виглядало червоним колом без променів. У міру підняття його над обрієм задуха посилювалася; курява, яку здіймали кайла і рискалі, не відносилася вітром, як в інші дні, а висіла густою пеленою в повітрі і утруднювала дихання. Всі обливалися потом, хоча й скинули сорочки.

А цього дня розкопки виявили особливо цікаві скам’янілості: не кістки, а ціле гніздо ящерів з 12 яєць, що лежали в буро-червоному пісковику одне біля одного. Вони відрізнялися від пташиних яєць більш видовженою формою і мали 20 сантиметрів завдовжки і 6–7 у поперечнику. Деякі були розбиті поперечними тріщинами на шматки, і всередині них можна було розгледіти кісточки ненароджених ящерів. Отже, гніздо, що зігрівалося сонцем 75 мільйонів років тому, було вже близьке до визрівання, коли якась катастрофа, можливо, піщана буря, розлив річки чи озера, на пляжі якого самка ящера відклала свої яйця, занесла їх товстим шаром піску і задушила життя, що прокидалося.

Коли розкрили все гніздо і звільнили яйця від пісковику, в якому вони покоїлися, була вже майже 11 година, і всі знемагали від духоти й пилюки. Тому закінчення розкопок вирішили відкласти до вечора. Йдучи на стан, гніздо накрили брезентом, пригніченим по краях каменями.

— Великий піщаний буран буде, — відзначив монгол-робітник, поглянувши на небо.

«І ці коштовності можуть постраждати — їх занесе піском або навіть розкидає і розіб’є», — подумав начальник експедиції геолог Попов.

Повернувшись на стан і пообідавши, всі розійшлися по наметах на відпочинок. Вдень пологи наметів завжди трохи піднімали, щоб продував вітерець; без цього в наметах, нагрітих сонцем, було б надто задушливо. Попов займав окремий маленький намет. Він улігся на складане ліжко і замислився.

Вже кілька днів учасники експедиції палко обговорювали питання — який вигляд Центральна Азія мала в той час, коли її населяли різні родини, роди і види стародавніх ящерів? Який був клімат цього обширного краю, його рослинність? Кістки, яких знаходили вдосталь, давали хороше уявлення про тваринний світ, а склад крейдяних шарів указував на умови їх утворення. Це були континентальні відкладення, що утворилися на суші, в озерах, річках чи в підніжжях гір — у вигляді селевих наносів з матеріалу, винесеного дощовими потоками з ущелин. Тут було досить багато конгломератів і грубих пісковиків — значить, місцевість не являла собою рівнину, а була гориста: в озера зносився матеріал розмиву навколишніх горбів і гір.

Але чому ж у крейдяних шарах зовсім не траплялися рештки рослин?

На думку палеонтолога Петрова, відсутність пластів вугілля серед цих відкладень доводила, що на дні западин навколо озер не було болотистих лісів, які могли б перетворитися на пласти кам’яного вугілля. Інший палеонтолог, Панов, казав, що величезні, незграбні бронтозаври і інші крупні ящери не могли б жити у болотистих дрімучих лісах і пробиратися між стовбурами дерев. Велика кількість кісток ящерів, знайдених ученими, вказувала, що колись тут були просторі пишні луки з окремими купами кущів і дерев або ліси, схожі на нинішні «галерейні» ліси в Південній Африці, де вільно гуляють слони і носороги.

«Скам’янілі стовбури дерев, схожих на кипариси, вже знайдені нашими дослідниками в Монголії, — пригадав геолог зауваження, зроблене нещодавно Петровим. — Отож, дерева тут були».

«Але чому ж у кістконосних шарах немає відбитків листя чи стебел рослин? — продовжував роздумувати Попов. — Адже ці величезні й численні травоїдні ящери потребували великої кількості рослинної їжі, щоб існувати самим і давати їжу хижим ящерам, так само численним і різноманітним.

Залишається припустити, що ці ненажерливі величезні травоїдні з’їдали дочиста всю рослинність, звичайно, за винятком деревних стовбурів. Ось чому у відкладеннях разом з кістками зовсім не траплялися листки і стебла. Все було з’їдене і перетравлене. А в цій ненажерливості, можливо, і криється головна причина вимирання ящерів. Вони вироджувалися і вимирали від нестачі їжі, поступаючись місцем дрібним і менш ненажерливим ссавцям…»

Думки Попова повернулися до питання, що давно цікавило його: чому такі численні і різноманітні були родини, роди і види ящерів, що загалом іменуються динозаврами, в крейдяному періоді і чому так швидко і загадково зникли вони 70 мільйонів років тому на початок третинного часу. Він пригадав і про літаючих ящерів, також різноманітних і численних, і про відсутність перехідних форм від них до справжніх птахів, за винятком дивного археоптерикса, що жив, утім, значно раніше. На відміну від голих птеродактилів археоптерикс уже був покритий пір’ям, але він мав ще зуби в дзьобі і кігті на крилах…

У наметі було дуже задушливо.

«Піду краще на повітря, пройдуся до розкопок, перевірю, чи добре укріпили брезент», — подумав Попов. Він одягнув капелюх і вийшов з намету. І відразу ж йому кинулася у вічі зміна всього вигляду місцевості. Замість сухого степу з пожовклими від літньої спеки кущиками і дрібною травичкою перед ним розстилалася яскраво-зелена лука. Трава вище колін з рясними, але якимись дивними квітами хвилювалася під легкими поривами вітру. Подекуди серед луки виднілися кущі у зріст людини і вищі. Одні були схожі на величезні качани капусти з відвислими соковитими листками, кожен з яких був за розмірами більший від дощової парасолі. Інші кущі були схожі на кактуси, але без шпичок і з яскраво-червоними квітами. На третіх, більш дрібнолистих, кетягами висіли яскраво-червоні ягоди, схожі на крупні сливи.

Геолог йшов лукою, розсуваючи траву. В повітрі ширяли крупні сині, зелені і червоні бабки, проносилися з гучним дзижчанням чорні і бронзові жуки завбільшки з дитячий кулак.

Вдалині на півдні лука доходила до підніжжя Монгольського Алтаю, що підіймався зеленою стіною, увінчаною рядом скелястих піків, на яких біліли плями і смуги снігу.

Кілька разів геолог озирався на ходу і помічав, що Хангай, що обмежував виднокрай на півночі, зробився вищим, крутішим і зеленішим. Праворуч, посеред луки, відкрився вид на русло досить широкої і повноводної річки, що струмувала між невисокими берегами. Ця річка була зовсім не схожа