Читати книгу - "Вкласти душу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бар був порожній: ловив гав за шинквасом однорукий бородань-господар, спав, опустивши голову на стіл, Гирявий Абрахам, та ще сидів у кутку, за найчистішим столиком, незнайомий коротун у брезентовій рибальській робі.
Явно з чужого плеча.
Таким породистим коротунам більше личить строгий костюм-трійка і краватка, втричі дорожча за всі роби, які знайдуться у цілому селищі.
Щоразу, заходячи до цього похмурого приміщення, гордо поіменованого баром, Мбете Лакемба вражався пихатості стрім-айлендців. Назвати баром хижу, що тулилася до крамниці Вільяма Кукера, чиєю правою рукою свого часу поснідала прудка мако[1], було таким же перебільшенням, як… ну як наприклад назвати барменом самого Кукера.
— Як завжди, Лайку? — спитав однорукий, почекавши, доки Лакемба звикне до сутінку після сонця, яке пражило назовні.
Полудень диктував острову свої умови.
Старий кивнув, і Кукер хвицьнув двері. Бреньчання гітари стихло, і долинув брязкіт посуду — мексиканець-помічник стрімголов кинувся смажити бекон і заливати шкварки п’ятьма яйцями; смаки Старого Лайка не мінялися стільки років, що до них звикли, як до регулярної зміни дня і ночі.
Коротун у робі відірвався від вмісту чашки, яку він вивчав, сумно тримаючи перед самим носом, як всі короткозорі, тимчасово позбавлені окулярів, і натомість втупився у Мбете Лакембу.
Якщо спочатку він явно припускав, що темна масна рідина в чашці рано чи пізно перетвориться на каву, то зараз одному Богу було відомо, на кого він мав намір перетворити розжирілого старого.
— Добрий ранок! — коротун сумно пожував обкиданими простудою губами. — Мене звати Флаксман, Александер Флаксман. Доктор іхтіології. Сідайте, будь ласка, до мене, бо я скоро здохну від нудьги і не дочекаюся катера.
— Лакемба, — кинув старий, сідаючи навпроти.
Приреченість світанку мало-помалу просочувалася досередини, і ніздрі жерця тріпотіли, ловлячи сморід долі.
У бляклих очицях доктора Флаксмана спалахнули підозрілі вогники.
— Лакемба? — перепитав він і навіть відсьорбнув із чашки, чого раніше зовсім не збирався робити. — Мбаті Лакемба? Явуса але Соро-а-вуравура?
— Мбете Лакемба, — байдуже поправив старий. — Мбете, матангалі-мбете. Явуса На-ро-ясо. Туна-мбанга ндау лавакі. Оро-і?
Однорукий Кукер за шинквасом-стойкою спохмурнів і подлубався пальцем у вусі.
— У моєму закладі говорять нормальною мовою, — буркнув він. — А хто хоче плюватися всякою поганню, хай вимітається на вулицю.
Було помітно, що коротун встиг неабияк остобісіти Вільяму Кукеру, який і без того не вирізнявся поступливістю; просто раніше не знаходилося приводу присікатися до доктора іхтіології.
Кава йому не подобається, розумнику…
— Він запитав: чи не є я Лакембою з касти воїнів? — старий навіть не обернувся до розлюченого Кукера. — І чи не належу до спільноти «Тих, що збирають данину зі всього світа»? А я відповів, що від зачаття належу до касти жерців, матангалі-мбете.
— Саме так, — хихотнув коротун. — І ще ви додали, що у «того, хто випорожнюється камінням», препогана вимова. Думали, я не знаю діалекту Вату-вара?!
Жрець промовчав.
Розчаровувати гордого зі своїх знань коротуна було нижче гідності правильної людини — крім того, тоді довелося б пояснювати, що у «того, хто випорожнюється камінням» погана не лише вимова.
За «ндау лавакі» на батьківщині Мбете Лакемби викликали на поєдинок у рукавицях, вкритих акулячими зубами.
Оро-і?
— П’ять років, — похвалявся між тим Флаксман, — п’ять років свого життя я віддав вашим скелям, вашим бухтам і мілинам, і в першу чергу, вашим таємницям, шановний Мбете Лакемба! Якби мені хто-небудь сказав тоді, що спливуть роки, мене змиє за борт і я опинюся на забутому Богом і урядом Штатів острівці, де зустріну спадкового жерця зі спільноти На-ро-ясо, «Тих, що керують акулами», — присягаюся, я розсміявся б і плюнув йому межи очі!..
«А він розбив би тобі породисту пику,» — подумав Лакемба, схиляючись над яєшнею, яку щойно поставив на стіл сяючий мексиканець.
Коротун раптово похлинувся словами, немов перший же проковтнутий Лакембою шматок став доктору іхтіології поперек горла.
— Лакемба? — хрипко перепитав він. — Стривайте, стривайте… Туру-ноа Лакемба часом не ваша родичка?
— Це моя матінка, — з поваги до матері старий на мить перестав жувати і склав долоні перед лобом.
— Матінка?! Але ж саме її я просив… ні, благав дозволити мені побачити обряд ініціації вашої явуси! Той самий, про який згадував у своїх мемуарах падре Лапланте!.. на коліна навіть став — ні, й усе! Навідріз! Боже, ну чому ви, фіджійці, такі вперті? І чим я, доктор Флаксман, гірший за францисканця Лапланте?!
«Тим, що білий Лапланте теж Мбете, як і я, тільки називає Великого Нденгеї інакше,» — жрець продовжив сніданок, марно намагаючись відсторонитися від базікання доктора Флаксмана і викликаних ним спогадів.
— Треба вам той обряд, — гмикнув із-за шинквасу Кукер, дряпаючи нігтем дерев’яну панель. — Маєтеся дурнею…
На дереві залишалися ледве помітні світлі шрами.
— Ви не розумієте! Падре Лапланте писав, що члени явуси «На-ро-ясо» в день повноліття пірнають у бухту і пускають собі кров, приваблюючи акул! А потім — знаєте, як вони зупиняють атакуючого хижака?!
— Гарпунною рушницею, — фантазія не належала до сильних сторін однорукого Кукера.
— Дудки! Вони зупиняють акулу… поцілунком! І та не тільки полишає будь-які спроби зжерти божевільного, але й починає захищати його, якщо в бухті з’являється інша акула!
— Гей, Пако! — що є сили заволав Кукер. — Гей, сучий сину, черевиче нечищений, ти мене чуєш?
— Чую, господарю! — долинув із-за дверей голос мексиканця.
— Ми тебе сьогодні акулі кинемо! Зрозумів, неробо?
— Навіщо?
Мабуть, після восьми років роботи на Вільяма Кукера, Пако подібна перспектива не хвилювала.
— Наче живця! Вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вкласти душу», після закриття браузера.