Читати книгу - "Кобзар (сборник)"

163
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 18
Перейти на сторінку:
долі? Тяжко мені сиротою На сім світі жити; Свої люде – як чужії, Ні з ким говорити; Нема кому розпитати, Чого плачуть очі; Нема кому розказати, Чого серце хоче, Чого серце, як голубка, День і ніч воркує; Ніхто його не питає, Не знає, не чує. Чужі люди не спитають — Та й нащо питати? Нехай плаче сиротина, Нехай літа тратить! Плач же, серце, плачте, очі, Поки не заснули, Голосніше, жалібніше, Щоб вітри почули, Щоб понесли буйнесенькі За синєє море Чорнявому зрадливому На лютеє горе!

[1838, С.-Петербург]

НА ВІЧНУ ПАМ'ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ
Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне вербою Червону калину; На калині одиноке Гніздечко гойдає, — А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає. Згадай лихо – та й байдуже… Минулось… пропало… Згадай добре – серце в'яне: Чому не осталось? Отож гляну та згадаю: Було, як смеркає, Защебече на калині — Ніхто не минає. Чи багатий, кого доля, Як мати дитину, Убирає, доглядає, — Не мине калину. Чи сирота, що до світа Встає працювати, Опиниться, послухає; Мов батько та мати Розпитують, розмовляють, — Серце б'ється, любо… І світ божий як великдень, І люди як люди. Чи дівчина, що милого Щодень виглядає, В'яне, сохне сиротою, Де дітись не знає; Піде на шлях подивитись, Поплакати в лози, — Защебече соловейко — Сохнуть дрібні сльози. Послухає, усміхнеться, Піде темним гаєм… Ніби з милим розмовляла… А він, знай, співає, Та дрібно, та рівно, як бога благає, Поки вийде злодій на шлях погулять З ножем у халайві, – піде руна гаєм, Піде та замовкне – нащо щебетать? Запеклую душу злодія не спинить, Тільки стратить голос, добру не навчить. Нехай же лютує, поки сам загине, Поки безголов'я ворон прокричить. Засне долина. На калині І соловейко задріма. Повіє вітер по долині — Пішла дібровою руна, Руна гуляє, божа мова. Встануть сердеги працювать, Корови підуть по діброві, Дівчата вийдуть воду брать, І сонце гляне, – рай, та й годі! Верба сміється, свято скрізь! Заплаче злодій, лютий злодій. Було так перш – тепер дивись: Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину; На калині одиноке Гніздечко гойдає, — А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає. Недавно, недавно у нас в Україні Старий Котляревський отак щебетав; Замовк неборака, сиротами кинув І гори, і море, де перше витав, Де ватагу пройдисвіста Водив за собою, — Все осталось, все сумує, Як руїни Трої. Все сумує, – тільки слава Сонцем засіяла. Не вмре кобзар, бо навіки Його привітала. Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть! Праведная душе! прийми мою мову, Не мудру, та щиру. Прийми, привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене, хоч на одно слово, Та про Україну мені заспівай! Нехай усміхнеться серце на чужині, Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як ти Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти. Прилинь, сизий орле, бо я одинокий Сирота у світі, в чужому краю. Дивлюся на море широке, глибоке, Поплив би на той бік – човна не дають. Згадаю Енея, згадаю родину, Згадаю, заплачу, як тая дитина. А хвилі на той бік ідуть та ревуть. А може, я темний, нічого не бачу, Злая доля, може, на тім боці плаче, — Сироту усюди люде осміють. Нехай би сміялись, та там море грає, Там сонце, там місяць ясніше сія, Там з вітром могила в степу розмовляє, Там не одинокий був би з нею й я. Праведная душе! прийми мою мову, Не мудру, та щиру. Прийми, привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене, хоч на одно слово, Та про Україну мені заспівай!

[1838, С.-Петербург]

КАТЕРИНА
Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года I Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, Жартуючи кине; Піде в свою Московщину, А дівчина гине — Якби сама, ще б нічого, А то й стара мати, Що привела на світ божий, Мусить погибати. Серце в'яне співаючи, Коли знає за що; Люде серця не побачать, А скажуть – ледащо! Кохайтеся ж, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Знущаються вами. Не слухала Катерина Ні батька, ні неньки, Полюбила москалика, Як знало серденько. Полюбила молодого, В садочок ходила, Поки себе, свою долю Там занапастила. Кличе мати вечеряти, А донька не чує; Де жартує з москаликом, Там і заночує. Не дві ночі карі очі Любо цілувала, Поки слава на все село Недобрая стала. Нехай собі тії люде Що хотять говорять: Вона любить, то й не чує, Що вкралося горе. Прийшли вісти недобрії — В поход затрубили. Пішов москаль в Туреччину; Катрусю накрили. Незчулася, та й байдуже, Що коса покрита: За милого, як співати, Любо й потужити. Обіцявся чорнобривий, Коли не загине, Обіцявся вернутися. Тойді Катерина Буде собі московкою, Забудеться горе; А поки що, нехай люде Що хотять говорять. Не журиться Катерина — Слізоньки втирає, Бо дівчата на улиці Без неї співають. Не журиться Катерина — Вмиється сльозою, Возьме відра, опівночі Піде за водою, Щоб вороги не бачили; Прийде до криниці, Стане собі під калину, Заспіває Гриця. Виспівує, вимовляє, Аж калина плаче. Вернулася – і раденька, Що ніхто не бачив. Не журиться Катерина І гадки не має — У новенькій хустиночці В вікно виглядає. Виглядає Катерина… Минуло півроку; Занудило коло серця, Закололо в боку. Нездужає Катерина, Ледве-ледве дише… Вичуняла та в запічку Дитину колише. А жіночки лихо дзвонять, Матері глузують, Що москалі вертаються Та в неї ночують: «В тебе дочка чорнобрива, Та ще й не єдина, А муштрує у запічку Московського сина. Чорнобривого придбала… Мабуть, сама вчила…» Бодай же вас, цокотухи, Та злидні побили, Як ту матір, що вам на сміх Сина породила. Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі? Батько, мати – чужі люде, Тяжко з ними жити! Вичуняла Катерина, Одсуне кватирку, Поглядає на улицю, Колише дитинку; Поглядає – нема, нема… Чи то ж і не буде? Пішла б в садок поплакати, Так дивляться люде. Зайде сонце – Катерина По садочку ходить, На рученьках носить сина, Очиці поводить: «Отут з муштри виглядала, Отут розмовляла, А там… а там… сину, сину!» Та й не доказала. Зеленіють по садочку Черешні та вишні; Як і перше виходила, Катерина вийшла. Вийшла, та вже не співає, Як перше співала, Як москаля молодого В вишник дожидала. Не співає чорнобрива, Кляне свою долю. А тим часом вороженьки Чинять свою волю — Кують речі недобрії. Що має робити? Якби милий чорнобривий, Умів би спинити… Так далеко чорнобривий, Не чує, не бачить, Як вороги сміються їй, Як Катруся плаче. Може, вбитий чорнобривий За тихим Дунаєм; А може – вже в Московщині Другую кохає! Ні, чорнявий не убитий, Він живий, здоровий… А де ж найде такі очі, Такі чорні брови? На край світа, в Московщині, По тім боці моря, Нема нігде Катерини; Та здалась на горе!.. Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати. А без долі біле личко — Як квітка на полі: Пече сонце, гойда вітер, Рве всякий по волі. Умивай же біле личко Дрібними сльозами, Бо вернулись москалики Іншими шляхами. II Сидить батько кінець стола, На руки схилився; Не дивиться на світ божий: Тяжко зажурився. Коло його стара мати Сидить на ослоні, За сльозами ледве-ледве Вимовляє доні: «Що весілля, доню моя? А де ж твоя пара? Де світилки з друженьками, Старости, бояре? В Московщині, доню моя! Іди ж їх шукати, Та не кажи добрим людям, Що є в тебе мати. Проклятий час-годинонька, Що ти народилась! Якби знала, до схід сонця Була б утопила… Здалась тоді б ти гадині, Тепер – москалеві… Доню моя, доню моя, Цвіте мій рожевий! Як ягодку, як пташечку, Кохала, ростила На лишенько… Доню моя, Що ти наробила?.. Оддячила!.. Іди ж, шукай У Москві свекрухи. Не слухала моїх річей, То її послухай. Іди, доню, найди її, Найди, привітайся, Будь щаслива в чужих людях, До нас не вертайся! Не вертайся, дитя моє, З далекого краю… А хто ж мою головоньку Без тебе сховає? Хто заплаче надо мною, Як рідна дитина? Хто посадить на могилі Червону калину? Хто без тебе грішну дуту Поминати буде? Доню моя, доню моя, Дитя моє любе! Іди од нас…» Ледве-ледве Поблагословила: «Бог з тобою!»
1 2 3 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кобзар (сборник)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кобзар (сборник)"