Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

цікавості й витріщився на Жукова, щиро дивуючись: невже цей статечний громадянин може бути злочинцем? Другий робітник, старший від напарника, певно, гнівався, що його відірвали од роботи, й невдоволено поглядав на Вовченка, мовби маючи намір сказати: «Ну, чого хочете від нас? Робіть швидше своє діло та відпустіть».

Обшук не справдив сподівань: тільки портсигар, гребінець, носовичок, золотий кишеньковий годинник. Підполковник зрозумів — Жуков у літаку або дорогою таки вмудрився викинути ключ. Докірливо поглянув на майора. Потім повернувся до другого свого помічника:

— Погосов, поцікавтесь вокзалом… А ви, Дроздов, відкрийте чемодан.

Майор витяг з чемодана несесер, дві шовкові сорочки, краватки, шкарпетки й піжаму. Потім — невеличкі брезентові мішечки. Вовченко висипав з них на стіл тьмяно-жовті, неправильної форми, важкі шматочки металу.

Серед мовчанки, яка запанувала в кімнаті, чулося далеке гудіння літака, гомін вокзалу й важкий стукіт золота об стіл.

— Шліхт, — неголосно промовив підполковник. — Необроблене золото з копалень. — Дроздов, попросіть у буфеті терези…

Молодий маляр злякано дивився на затриманого. Жуков і не поворухнувся.

Оперативний уповноважений Погосов на вокзалі нічого цікавого не помітив. У просторому приміщенні було багато пасажирів, одні стояли в черзі до контролерів, що реєстрували квитки й приймали багаж, інші чекали посадки. У буфеті кілька чоловік ласували пивом, бережно розриваючи тараньку.

Вийшов з вокзалу. Самотня бежева «Волга», виїжджаючи з порту, зупинилась коло жінки, яка виглядала автобуса. Дверцята відчинились, і жінка, повагавшись якусь мить, сіла у машину.

«Бісів калимник!» — подумав Погосов, проводжаючи поглядом новеньку машину з великим плюшевим тигром, що розлігся біля заднього віконця.

Погосов хотів був про всяк випадок запам'ятати номер, але «Волга», не вмикаючи освітлення, фиркнула димком і швидко зникла в сутіні надвечір'я…

Так ні з чим повернувся Погосов у кімнату чергового аеропорту, де важили золото.

— Три кілограми чотириста грамів, — підсумував Вовченко. — Дроздов, складіть протокол.

— Ви зараз спитаєте, хто дав мені цей чемодан і кому я мав передати його в Києві, — хрипким голосом, в якому прозвучали зневажливі нотки, почав Жуков. — Не варто. Я й справді не знав, що в ньому. Не знаю і того чоловіка, від кого взяв. Це сталося перед самим вильотом. Попросили передати в Києві людині, яка підійде до мене.

— Ви завжди такий послужливий? — з неприхованою іронією спитав підполковник.

— Обіцяли, що адресат винагородить.

— Хто передав вам золото, і кому ви мали вручити його в нашому місті? — спокійно спитав Вовченко, немов і не чув слів Жукова.

— Я вже пояснив. Ця історія з чемоданом — випадковість.

— Для вас це не випадковість. Ваші випадковості підпорядковані певним закономірностям, — відповів підполковник, заглядаючи в розгорнуту папку. — У тисяча дев'ятсот п'ятдесят першому році вас затримали в Тбілісі з доларами й коштовностями. Тоді ви були набагато молодший, як свідчить фото, і назвали себе Носковим Юрієм Андрійовичем. Покарання відбули не повністю, вийшли на волю по амністії… Як бачите, ми дещо знаємо про вас і зустріч наша не випадкова… То кому ви мали передати золото? Не знаєте прізвища, назвіть прикмети…

Жуков мовчав.

Робітники підписали протокол обшуку і вийшли.

— Дозвольте закурити, — потягся до свого портсигара Жуков.

— Прошу, — підсунув пачку сигарет Вовченко.

— Ні, ні, — поморщився Жуков. — Я курю тільки свої, тільки «Честерфілд».

— Але ці не гірші, — твердо відповів підполковник, підсовуючи ближче до себе портсигар, якого він хотів пізніше роздивитися детальніше.

Жуков кисло посміхнувся і, взявши сигарету з пачки підполковника, прикурив.

— Ну то як, будете говорити?

— Котра зараз година, громадянине начальник?

— Пів на десяту.

— Літак прибув о дев'ятій… Ми з вами й так забалакалися. — Змінивши тон, Жуков коротко й сухо відрізав — Я сказав усе.

— Ну, що ж, — підвівся Вовченко. — Маємо час. Раджу добре подумати. Розкажете чесно, полегшите свою долго… Ех, Жуков, Жуков… — зітхнув він. — І не хлопчисько, здається… Давно треба було покінчити з усім цим. До пенсії маклерською діяльністю у валютників, як бачите, всо одпо не дослужитесь…

— У нас різні погляди і смаки, громадянине начальник. Я, наприклад, не люблю курити отаку дешеву гидоту. — Жуков зневажливо затовк у попільниці недокурок. — Однаково більше нічого не скажу.

— Ще повернемось до цієї розмови, — пообіцяв Вовченко і, кивнувши на валютника, наказав майору — Відвезіть в управління.

Знайомство в поїзді

У той час, як літак з Далекого Сходу наближався до міста, від залізничного вокзалу Київ-Пасажирський відходив поїзд на південь. Сповнені того незвичайного почуття, коли людина іще вдома, але думками вже далеко, пасажири вмощувалися на своїх полицях, товклися в проході біля відкритих вікон. Минали останні хвилини. Все, що треба було зробити й сказати на прощання, зроблено й сказано. Ті, що від'їздять, і ті, що залишаються, з однаковим нетерпінням чекали гудка. Та ось вагони гойднулися, люди полегшено зітхнули і враз, ніби засоромившись своїх почуттів в останні хвилини, жваво замахали одне одному руками, хусточками, капелюхами.

Дівчина-провідниця в десятому вагоні опустила на східці залізну ляду, коли побачила, що за поїздом біжить чорнявий юнак у синьому спортивному костюмі з невеличкою валізкою в руці.

Провідниця не встигла підняти ляди, як юнак наздогнав вагон і, підстрибнувши, вчепився за поручні. Все сталося так швидко, що дівчина розгубилася і злякано закричала. На її крик у тамбур вискочив якийсь пасажир, схопив юнака за ліву руку і допоміг влізти у вагон.

— Так і під колеса можна попасти, — пробурмотів цей кремезний кругловидий чоловік років тридцяти п'яти, старанно витираючи запилену полу модного ясно-сірого піджака.

— Спасибі! — віддихуючись і ніяково всміхаючись, подякував хлопець. — Тільки нащо було кричати, — дорікнув провідниці.

Дівчина вже отямилась і верескливо накинулась на нього:

— А квиток у тебе є?

— Звичайно. Десятий вагон, четверте місце.