Читати книгу - "Скарб Зеленого Байраку"

його онук привіз мериносів-шпанок. Через тридцять років навряд чи зміг би управляючий або прикажчики сказати, скільки ходило степом панських овець.

Глянеш, було, з високої могили на блакитне небо, чисте воно, жодної хмаринки, а зеленим килимом повзе тінь. Не тінь од хмари. Це суне отара пана Шнейдера. І так скрізь — степами, лугами, плавнями.

День їхатимеш — усе шнейдерівська земля, а далі йдуть Землі гоноровитого пана Зарецького. За ними землі графа Мордвинова, тоді угіддя Фальцфейнів, графів Апраксіна, Воронцова…

А в селі — глитаї. Який-небудь Курячий, Качан чи Плахотнюк орендують землю або скуповують зерно та вовну. Гляди — років за п’ять у нього вже виростає хуторець на Землі, купленій у односельців. Тепер і він наймає сільську голоту, відробляють йому бідарі позичені хліб і гроші.

Гірка праця і невільника, і наймита. Щезають сліди старого життя. Навіть кам’яних воїнів звезли з усього степу на садибу Шнейдера і поставили уздовж дороги до будинку.

Дощі розмили рештки фортеці, селяни позакидали землянки.

За довгі роки понижчали степові могили. І в Зеленому Байраці багато що змінилося. Морози гризли скелі, дощі зносили потроху каміння, вітри й вода відшліфували косі виступи скель. З часом вирубали густий ліс у вибалку.

Один із Шнейдерів надумав побудувати нову садибу в густому й тінявому парку, розвести диких кіз. оленів, фазанів і павичів. Виписав він ученого німця-лісівннка. Той панові накреслив план парку і садиби. Багатство давало можливість зробити все.

Захотілося панові жити над водою, а Дніпро далеко. В плавнях навесні водопілля, влітку комарів багато. Коли ж у байраці поставити греблю, то вода доходитиме до самісінького панського будинку. Задумав усе це Шнейдер зробити взимку 1895 року, а наступної весни приїхали сотні возів, запряжені волами. Люди ламали камінь вапняк у верхів’ях байраку, копали і возили глину, працювали на греблі. Широку спорудили греблю: два вози поряд проїдуть.

Зима видалася снігова, весною із степу у балку збігала тала вода, та й джерел там чимало. Влітку, після злив, води у байраці ставало дедалі більше і невдовзі затопило його аж до краю в далекому степу. І водопій для худоби, і панові радість. Напустили у став коропів, карасів із дніпровських озер, а щоб коропи та карасі швидше рухались і більше їли, у став кинули щук. Ці не дадуть лежати лінькуватим рибам.

Привезли заморських качок, білих і чорних лебедів, фазанів. Ніхто б не сказав, що зовсім недавно тут був кам’янистий байрак, на дні якого ледве зміївся струмок. Навіть раки розвелись у ставу. Трохи згодом у парк пустили оленів, диких кіз і сайгаків.

Шнейдер наказав, щоб був сад і виноградник. Садили великі дерева. І через рік зацвіли абрикоси, вишні й черешні. З Німеччини привезли й виноградні лози.

Садибу та парк обгородили і на кожному стовпі повісили об’яви про штрафи, в тих об’явах докладно вказувалося, які штрафи й за що. Та головне — канчук. Не шкодуючи сил, шмагав селян німець об’їждчик або прикажчик. Штраф — це вже потім, після канчука.

Сухі місця біля Зеленого Байраку. А поміщикові хотілось, аби ліс, сад і виноградник росли швидко. День і ніч працював паровик, качав воду в парк, до дерев і на виноградник. І все росло ніби на дріжджах. Через десять років місцевість стала невпізнанна.

Ще одній події завжди радів пан: коли окопувалися вівці або з’являлися на світ лошата.

Усіх Шнейдерів цікавили тільки гроші. Книжки читали про овець, коней і корів, про олійний льон і яровину, — читали для того, щоб мати більший прибуток. З Німеччини їм присилали газету і два журнали. Взимку пани жили в місті, а влітку молоді Шнейдери полювали на зайців і лисиць. Інколи їздили в степ по дрохви, але не тому, що жаліли гордого і могутнього птаха, просто — полювати на нього було нелегко. На диких качок у плавнях не звертали уваги.

Перші Шнейдери приїхали до Зеленого Байраку в 1770 році, і сто тридцять років життя текло спокійно, ніхто їх не турбував.

Та ось настав 1905 рік. Щоночі над степом палахкотіли пожежі. Горіли скирти сіна і хліба панів та глитаїв. Горіли вівчарні й панські садиби. Але Шнейдери пережили революцію п’ятого року досить щасливо. Пожежі минали їхні садиби, пани викликали стражників з Кавказу, добре озброїли їх. Гвинтівка, шабля, а найстрашніше — канчук були завжди напоготові. Начальником охорони Шнейдер призначив німця.

Стражники жили на всьому готовому і були віддані панові. З такою охороною Шнейдер був спокійний.

В першу революцію одні люди самовіддано і мужньо йшли на бій з царизмом, інших приваблювало легке життя.

Між Мелітополем, Олександровськом і Дніпром після придушення революції промишляла розбійницька ватага Варави. Це були звичайнісінькі бандити, та коли їм доводилося скрутно, билися добряче. Ніхто не здавався в руки поліції. Знали: один кінець — шибениця.

Надумав Варава помацати Шнейдерові хороми. Та невдало вибрав час. І хоча немало перебили охоронців, до панів не добралися. Приспіли з козаками справник та пристав.

Але після цього навіть упевнений в собі й у непохитності суспільства Шнейдер задумався. І що ж він надумав? Ще суворіші завів порядки та привіз нових охоронців. І життя Знову потекло, як і раніше: для одних без просвітку, для панів — у турботах про багатство.

Фердінанд Шнейдер ще вдосвіта йшов до обори, насамперед до свиней, потім баранів і корів, а під кінець заходив до стайні, де били копитами чудові кабардинські і чистокровні арабські скакуни. Дорого коштували коні, але й бариші за них Шнейдер мав чималі.

Едуард Шнейдер простував уранці на псарню, де вили і гризлися сотні собак різних порід. Їдучи в поле перевіряти роботу, молодий пан завжди брав із собою зграю хортів або гончих, а в руці тримав довгий гарапник. Ним він учив і собак, і недбайливих наймитів.

І так щодня. А щоб хоч трохи розрадити одноманітне життя,