Читати книгу - "Амністія для Хакера"

жертві виговоритись. На стіні монотонно клацав маятник великого старовинного годинника, відлічуючи, можливо, останні хвилини господаря. А той продовжував схлипувати, здригаючись в очікуванні цього останнього, жахливого моменту.

Надворі постукував м’яч, а тут усе ніби завмерло. Він сидів на стільчику, широко розставивши коліна, — худорлявий, з випнутими вилицями чоловік середнього віку, зарослий не те щоб зовсім бородою, скоріше добрячою щетиною — і наче вичікував, коли проб’є відповідна година.

А стрілки годинника дійсно рухалися до четвертої. Невже він цього й чекає? Злякавшись подібного припущення, глянув на годинник і господар квартири. Він знову роззявив рота, збираючись щось сказати, але спромігся лише на якісь незрозумілі звуки. Рука його потяглася до серця. А стрілка годинника пересунулася вперед ще на одну поділку. Зараз бамкне…

Але натомість тишу розірвав телефонний дзвінок у передпокої — такий різкий, що, здавалося, завібрувала навіть картина на стіні. Товстун увесь здригнувся. Бородань зреагував ледь помітним здриганням м’язів обличчя. І все. Телефон дзвонив дуже довго і нарешті таки замовк, але одразу ж дзвінки залунали знову. Господар озирнувся на отвір дверей, наче шукаючи в апарата, що розривався, якоїсь підтримки. Жест рукою у той бік ніби натякав на дозвіл зняти трубку, але обличчя непроханого гостя залишалося незворушним.

Та ось очі незнайомця нарешті ворухнулися, відновлюючи контакт із оточенням. Він швидко підвівся, і рука, що тримала зброю, повернулася у бік канапи. Дико закричавши, товстун упав на коліна, простягаючи руки до вбивці, і, ковтаючи слова, заторохтів:

— Я віддам, віддам! Усе віддам! Не вбивай! Я знаю, за чим ти прийшов! Я все віддам! Вони тут, недалеко! Але не в квартирі! Тут, близько, в однієї людини, я там сховав… Мене не можна вбивати! Я все виправлю! Тільки я знаю, як це зробити!…Більше ніхто не зробить! Ми підемо туди, і я віддам. Якщо треба, її можна прибрати, цю людину, і все… ніхто не знатиме… Тільки не вбивай мене! Інакше все пропало, ніхто не впорається… Я навмисне зробив, щоб ніхто не зміг…

Здавалося, гість, який вочевидь уже збирався натиснути на курок, завагався.

— Не вбивай… — з новою силою заблагав господар, повзаючи на колінах. — Я віддам… Скільки тобі заплатять за мене? Я дам тобі більше! У мене є гроші! Тільки пощади!

Бородань сперся однією ногою на стільчик, на якому щойно сидів, поклавши руку з пістолетом на зігнуте коліно.

— Гаразд, шість тисяч, — несподівано промовив він таким тоном, ніби звертався не до господаря, а до стін його квартири. І повторив: — Шість тисяч.

На обличчі господаря миттєво відбився зміст сказаного. Шість тисяч! Його не вб’ють! Гроші врятують. Йому можуть подарувати життя! Всього шість тисяч!

— Шість тисяч… — повторював він самими губами, схлипуючи і тремтячими руками роблячи якісь нерішучі рухи, наче не знаючи, за що взятися. Не встаючи з колін, він поповз ближче до кутка, ще раз озирнувся і заходився відривати плінтус від підлоги. Пальці його зірвалися і зламався ніготь, але болю він не відчув. Якби не тремтячі руки, він упорався б набагато швидше. Але гість нікуди не поспішав і не підганяв його. У самому низу стіни з’явилася щілина менш як півметра завдовжки і кілька сантиметрів заввишки. — Шість тисяч… Я дам тобі… десять! Трин… Чотирнадцять тисяч! У мене є майже п’ятнадцять! Це все, що я маю, тільки не вбивай мене…

Крізь щілину з пустотілої стіни-перегородки між кімнатами господар витягав одну за одною пачки грошей, запаяні в поліетилен. Нарешті пачки закінчились.

— Там більше нічого немає… — Він продовжував тремтіти. — Ви можете перевірити… У мене більше взагалі нічого немає! Ви казали шість тисяч, а тут… Все…

Він пхав руку в щілину, демонструючи, що там пусто.

— Фортепіано, — перебив бородань.

Інструмент стояв у протилежному кутку.

— Форте… Там нічого немає! — вигукнув господар. — Я чув, у піаніно часом ховають, але… Там нічого не сховано! Ви можете перевірити… Нічого!

На обличчі чоловіка з пістолетом жоден м’яз не ворухнувся. Не прочитавши з його виразу ніякої підказки, товстун, який уже сидів під стіною на підлозі, спробував зустрітися з ним очима. Бігме він не знав, що ще можна сказати цій людині. Проте перший жах якось минув.

— Ну, якщо вам треба, забирайте… Звичайно! Беріть собі і його… Форте…

Він несміливо штовхнув пакет з грошима по підлозі у бік бородатого. Той лише скосив на гроші очі й знову промовив ні до кого:

— Гроші не ті. Інструмент також…

Господар роззявив рота.

— Й-як… Як н-не ті? Що ви м-маєте на увазі? Це д-долари… Справжні… Купюри нові… Які ви хочете г-гроші? Кращих не буває!

— Шість тисяч карбованців, — голос незнайомця, як і погляд, був наче неживий.

— Карбованців… — повторив господар. — У мене стільки нема… Але ж… долари…

Він миттю підхопився на ноги, та від хвилювання заточився і мало не впав. Відкривши шухляду комода, витяг з-під білизни інші папірці й нерішуче простяг бороданю.

— Ось, тут усе, що є, трохи більше як дві тисячі, але долари кращі… — Він заходився відкривати бороданю Америку, поки той не промовив майже по складах:

— Це гривні. Я казав карбованці.

— Карбованці… — повторив господар.

Тепер у нього був такий вигляд, наче його почастували по голові чимось важким.

— К-карбованців давно н-немає… Д… де ж їх узяти? Та й на них ви нічого не купите! Зараз вони вже не ходять. А ось долари…

Напевно, він вирішив, що кілер не сповна розуму. Тон товстуна став запобігливим, наче він хотів підлеститися до того, хто погрожував йому зброєю.

— Фортепіано також не годиться, — без жодної емоції промовив гість.

— А… А яке вам потрібно?

— «Україна», чорне.

— Це краще! — захоплено вигукнув товстун, наче в нього лише тепер прорізався голос. — Це «Петроф»!…Найвідомішої фірми! Воно новісіньке! Його не можна навіть порівняти з «Україною»! Тут таке звучання! Я вам зараз п-продемонструю. Ви так мене перелякали, в мене