Читати книгу - "Італійські казки"

вовчисько мерщій стриб у ящик та й простягся в ньому. А Тредічіно за молоток і ну забивати ящик зверху.

— Що ти робиш, любий хлопче? — питає вовк. — Адже я тут і задихнутися можу.

— Та не бійся, куме вовче! До палацу не так і далеко, якось перетерпиш, — відказує хлопець.

Отак меткий на вигадки Тредічіно перехитрив і спіймав у пастку лютого вовчиська.

Тепер король не мав більше як викручуватись — довелося-таки віддати Тредічіно давно обіцяну винагороду.

Тоді всі тринадцять братів повернулися додому, до своєї матері, поставили собі новий гарний будинок і зажили гуртом любо та мило.

Давно це було, та й досі в тому селі, де колись жили брати, люди згадують:

— Лукавий був король, але наш Тредічіно виявився мудрішим за нього.

Гарпалеоне

Був собі на світі віслючок. Ще й імені малий не мав, бо всього три дні як народився, і господар ще не встиг його назвати. Віслючок був жвавий і веселий, до всього цікавий і знай стромляв свого носа і куди треба, і куди зовсім не слід.

На четвертий день свого життя він брикав на подвір’ї і раптом зупинився перед малесенькою ямкою в піску. Ця ямка страшенно зацікавила й насторожила віслючка. Він широко розставив ноги, схилив голову й понюхав, чим там пахне. Та зненацька в ямці де не взялося чудовисько: черево як барило, лап сила-силенна, і всі так і тягнуться схопити віслючка за голову! А був то жучок-малючок, якого називають мурашиним левом. Він сидить собі в піщаній ямці й чатує на мурашок. Он кого злякався віслючок! Так злякався, що заревів, мов несамовитий.

На крик нагодився господар і, побачивши, кого перелякався віслючок, гучно зареготав:

— Ну та й страшко ти в мене — налякався якоїсь комахи, мурашиного лева! Тепер я знаю, як тебе назвати. Будеш Гарпалеоне — Лютий Лев!

Отак віслючок здобув собі ім’я.

Минув час, малий усе ріс та ріс, аж поки став зовсім дорослим віслюком. Якось стояв він собі в загороді, хрумав сіно й думав:

«Мабуть, з мене таки не простий віслюк. Ось хоч би ім’я. Одного мого знайомого звати Довговухим, другого — Сірим. А мене — Гарпалеоне! Та в усьому світі нема другого такого віслюка, що мав би ім’я Гарпалеоне. Тож хіба це діло, щоб віслюк з отаким величним іменням тягав на собі поклажу і щоб його поганяли батогом?»

І надумав Гарпалеоне піти в світ — чи не знайде там кращої долі?

От біжить собі полями й долинами, а навкруги висока трава, будяків скільки хочеш — така розкіш!

Біг, біг отак віслюк та й зупинився. Замахав хвостом навсібіч та як ревне з радощів, аж луна далеко пішла.

А саме тоді поблизу йшов лев і почув те ревіння. Дуже йому закортіло побачити, що воно там за співак такий незнаний. Вийшов лев із чагарів, побачив не кого іншого, як віслюка й страшенно здивувався. Досі йому ще ніколи не доводилося бачити такого звіра. Голос як грім, хвіст із китицею на кінці, а все ж таки не лев. От дивина!

— А хто ти за один і як твоє ім’я? — запитав лев.

— Я — Гарпалеоне, Лютий Лев, — одказує віслюк.

— Гарпалеоне?! — отетерів лев.

— Авжеж! — гордовито мовив віслюк. — Я дужчий, лютіший і розумніший за всіх на світі!

— Радий з тобою познайомитися, — сказав лев. — Дуже хотів би стати твоїм приятелем.

— А чого ж, ти мені до пари, — відповів на те віслюк.

Ідуть уже вони вдвох.

Аж дивляться — перед ними річка.

— Ото лихо, — сказав лев, наїжившись. — Доведеться добре намочити шкуру.

— Пхе, дурниці, — мовив віслюк. — Тільки блохи бояться води.

Лев як рикне та з розгону й шубовснув у річку. А віслюк забрів у воду звільна, як і завжди, коли переходив мілкі потічки. Проте він храбрував, доки ступав по твердому дні. А коли воно невдовзі чомусь зникло, віслюк налякався, задер голову й швидко забрьохав копитами у воді. Але це мало зарадило лихові, і він, то поринаючи, то знову виринаючи, ледве сунувся через річку.

Тим часом лев давно вже вийшов на берег, обтруснувся і розгублено дивився, як брьохається ще десь аж серед річки його новий приятель. Аж ось віслюк, геть знемігшись, дістався-таки на берег. Він без угаву сопів, хропів, чмихав, кашляв і чхав.

— Що сталося? — питає лев. — Ти ж казав, що плавати для тебе — дрібничка?

— Я й зараз кажу те саме, — відповів Гарпалеоне. — Та бач, я помітив у річці рибину й зачепив її хвостом, щоб пригостити тебе за обідом.

— І де ж та рибина? — спитав лев.

— Та я коло берега вже роздивився, що то щука, а вони кістляві, й викинув її.

Пообсихали трохи приятелі й пішли далі. Ідуть, ідуть, аж бачать — просто перед ними височенький мур. Підійшов лев, напружився й перескочив його.

А віслюк спочатку став на мур передніми ногами, тоді відштовхнувся задніми… та й зачепився черевом — там і повис.

Здивувався лев, побачивши, як гойдається віслюк на мурі.

— Що ти робиш? — каже приятелеві.

— Хіба не бачиш? Важуся! — відповів, ледве дишучи, віслюк.

Тоді відчайдушно хвицнув задніми ногами і полетів сторчака на землю.

— От халепа, — сказав він, підвівшись. — Щоразу, коли важусь, голова перетягає. Та й не диво, адже в кого більше розуму…

— Розуму в тебе справді чималенько, — погодився лев, — тільки… Не гнівайся, але, здається, на силу ти не дуже-то багатий…

— Отакої! — скинувся віслюк. — Сили в мене анітрохи не менше, як