Читати книгу - "Російські казки"

сватали, та нічого не взяли, тільки буйні голови на пласі зложили; і тепер стирчать їхні голови на пласі довкола палацу гордої нареченої. Зажурився, затужив царевич; не знає, у кого й помочі шукати.

А тут знайшовся Іван Голий — чоловік бідний, ні їсти, ні пити не має, одяг давно з плечей спав. Приходить він до царевича і каже:

— Самому тобі не роздобути нареченої, і коли сам поїдеш свататись, накладеш буйною головою! Краще поїдьмо разом: я тебе в біді виручу і всю справу влаштую — тільки обіцяй мене слухатись!

Царевич обіцяв йому виконувати всі його поради, і наступного дня вирушили в путь-дорогу.

Ось приїхали вони в іншу державу і стали свататися. Царівна каже:

— Треба спершу сили жениха випробувати.

Покликала царевича на бенкет, пригощала-частувала; після обіду почали гості різними іграми забавлятися.

— А принесіть-но мою рушницю, з якою я на полювання їжджу, — наказала царівна.

Розчинилися двері — і несуть сорок чоловіків рушницю не рушницю, а цілу гармату.

— Ану ж бо, наречений жених, стрельни з моєї рушнички.

— Іване Голий, — крикнув царевич, — подивись, чи годиться ця рушниця?

Іван Голий узяв рушницю, виніс на ґаночок, копнув ногою — рушниця полетіла далеко-далеко і впала у синє море.

— Ні, ваше високосте! Рушниця нікудишня, куди з неї стріляти такому богатирю! — доповідає Іван Голий.

— Що ж це, царівно? Чи ти наді мною смієшся! Наказала принести таку рушницю, що мій слуга її ногою копнув — вона в море упала!

Царівна веліла принести свій лук і стрілу.

Знову розчинилися двері, сорок чоловік лук зі стрілою принесли.

— Спробуй, наречений жених, пусти мою стрілку.

— Гей, Іване Голий! — крикнув царевич. — Подивися, чи годиться лук для моєї стрільби!

Іван Голий натягнув лук і пустив стрілу; полетіла стріла за сто верст, влучила в богатиря Марка Бігуна і відбила йому обидві руки. Закричав Марко Бігун богатирським голосом:

— Ах ти, Іване Голий! Одбив ти мені обидві руки; але й тобі біди не минути!

Іван Голий приклав лук до коліна і переламав надвоє:

— Ні, царевичу! Лук нікудишній — не годиться такому богатиреві, як ти, пускати з нього стріли.

— Що ж це, царівно? Чи ти з мене глузуєш? Який лук дала — мій слуга почав натягувати і стрілу пускати, а він враз навпіл розламався!

Царівна наказала вивести зі стайні свого баского коня.

Ведуть коня сорок чоловіків, ледве ланцюгами стримують: такий злий, неприборканий!

— Ану ж бо, наречений жених, прогуляйся на моєму коні, я сама на ньому щоранку катаюсь.

Царевич крикнув:

— Гей, Іване Голий! Подивись, чи годиться кінь під мене!

Іван Голий прибіг, почав коня гладити, гладив, гладив, узяв за хвіст, смикнув — і всю шкуру здер.

— Ні, — каже, — кінь нікудишній! Трішечки за хвоста посмикав, а з нього шкура злетіла.

Царевич давай нарікати:

— Ой, царівно! Ти все з мене насміхаєшся; замість богатирського коня шкапу вивела.

Царівна не стала більше випробовувати царевича і наступного дня вийшла за нього заміж. Повінчались вони і лягли спати; царівна поклала на царевича руку — він ледве витримав, зовсім задихатися почав.

«А, — думає царівна, — такий ти богатир! Добре ж, іще пам’ятатимете мене.»

Через місяць зібрався царевич з молодою дружиною в свою державу їхати.

Їхали день, і два, і три і зупинилися, щоб дати коням перепочити. Вилізла царівна з карети, побачила, що Іван Голий спить, мерщій знайшла сокиру, відтяла йому обидві ноги, потім веліла запрягати коней, царевичу наказала на приступцях стати і повернулась назад у своє царство, а Іван Голий лишився в чистому полі.

Якось пробігав тим полем Марко Бігун, побачив Івана Голого, побратався з ним, посадив його на себе і рушив до дрімучого темного лісу.

Стали богатирі в тому лісі жити, збудували собі хатинку, зробили возика, роздобули рушницю і почали перелітну птицю полювати. Марко Бігун возика возить, а Іван Голий сидить у візку і птахів стріляє: тією дичиною весь рік харчувались.

Нудно їм стало, і надумали вони вкрасти де-небудь дівку від батька, від матері; поїхали до одного священика і почали просити милостиню. Попівна винесла їм хліба і тільки-но підійшла до візка, як Іван Голий схопив її за руки, а Марко Бігун чимдуж побіг, і за хвилину опинилися вони вдома у своїй хатинці.

— Будь ти, дівчино, нам сестрицею, готуй нам обідати й вечеряти та за господарством наглядай.

Жили вони втрьох тихо і мирно, на долю не нарікали.

Одного разу вирушили богатирі на полювання, цілий тиждень вдома не були, а повернувшись, ледве свою сестру впізнали: так вона змарніла!

— Що з тобою сталося? — питають богатирі.

Вона у відповідь розповіла їм, як щодня прилітав до неї змій; від того й стала така худа.

— Зажди, ми його впіймаємо!

Іван Голий ліг під лаву, А Марко Бігун сховався у сінях за двері.

Минуло півгодини, раптом дерева в лісі зашуміли, дах на хатині захитався — прилетів змій, ударився об сиру землю і зробився добрим молодцем, увійшов у хатину, сів за стіл і вимагає закусити чого-небудь.

Іван Голий схопив його за ноги, а Марко Бігун навалився на змія всім тулубом і став його душити; добряче йому боки нам’яв!

Притягли вони змія до дубового пенька, розкололи пеньок надвоє, затисли там його голову і почали шмагати лозинами.

Проситься змій:

— Відпустіть мене, могутні богатирі! Я вам покажу, де мертва і жива вода.

Богатирі погодились.

От змій привів їх до озера; Марко Бігун зрадів, хотів було просто в воду кинутись, та Іван Голий зупинив.