Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

«не дотримувався якогось загального підходу», та про спроби їх імплементації у поточну йому політичну реальність див.: Бойко О. Формування території Української незалежної держави в часи Української революції (1917—1921 pp.). – Київ, 2007. – 62 с – С. 23—26. ">[3]

Для того щоб ліквідувати державу, треба було за будь-яку ціну добитися її поразки у війні. Для цього необхідно було вступити у відповідні переговори із супротивником. Для того щоб вступити в переговори на міждержавному рівні, треба було оголосити бодай паперову державну незалежність. Для того щоб оголосити державну незалежність, треба було мати під рукою квазідержавну інституцію, якою і виступила УЦР, що її підтримала її «київська» частина І Всеукраїнського з'їзду рад.

Натомість «харківська» частина цього з'їзду пішла тим самим шляхом – проголосила свою «радянську» «українську» та «соціалістичну» «державу» на чолі зі Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом цього з'їзду і Народним Секретаріатом. Мета в цьому випадку була інша – максимально сприяти всесвітній «соціалістичній» революції. Реалізувати амбітну програму такої революції можна було тільки на шляхах ліквідації попереднього державного устрою. Для цього і треба було підписати зрадницький мир, нацькувати на політичну та економічну еліту максимально можливу кількість їхніх співвітчизників. Для цього треба було відібрати все, що було у приватній власності колишніх власників та розпорядників тої держави. Саме звідси і пішло вікопомне «Грабуй награбоване!», «Землю – селянам!», «Фабрики – робітникам!», «Влада – народу!». Оскільки втримати владу самостійно ця частина «українського» політикуму була не в змозі, то вона негайно звернулася по допомогу до «держави» Ульянова – Бронштейна.

Ще одна група радівських діячів, лідером яких був Михайло Грушевський, торувала курс на укладання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу. Весь їхній життєвий та інтелектуальний досвід стверджував: розвиток їхнього «українського» народу можливий лише на засадах, реалізованих в Австро-Угорщині[4]. Політична форма такого розвитку – створення самостійної Української держави на чолі з монархом – австрійським ерцгерцогом. Метод – максимальне матеріальне та організаційне сприяння будь-яким антицентралістським, антиросійським політичним рухам, політичним партіям та організаціям. Для голови УЦР усі його політичні прихильники були лише «хлопчиками на побігеньках», таким собі гарматним м'ясом, і не були втаємничені у справжній зміст політичного проекту М. Грушевського та його австрійських партнерів.

На заваді реалізації цього проекту стала німецька політична візія, яка не передбачала посилення австрійської позиції в регіоні, натомість передбачала створення Української держави під німецьким протекторатом і за допомогою німецького ж окупаційного корпусу та політичної підтримки Берліна.

Усе це і продовжують до сьогодні вперто називати «Українською революцією» та/або «Національно-визвольними змаганнями українського народу».

В новій розвідці «Проект “Україна», або Крах Симона Петлюри» ми спробуємо зрозуміти, що саме відбувалося на теренах сучасної України в період існування так званої «другої» Української Народної Республіки. Ця робота охоплюватиме події від травня 1918 р. – часу створення Українського Національного союзу, першої націонал-соціалістичної опозиційної організації щодо Української Держави та її провідника, гетьмана Павла Скоропадського, – і до листопада 1920 р. – часу остаточного краху так званих «національно-визвольних змагань українського народу». В основу роботи покладено збірку документів того періоду, а також результати численних розвідок істориків національної та діаспорної шкіл, написаних і оприлюднених упродовж останніх 90 років.

Тут і далі ми будемо вживати терміни «лібералізм», «націоналізм» та «соціалізм» в їх дейвісівському розумінні. Суть політичного лібералізму Норман Дейвіс визначив як урядування за згодою (підкреслено нами. – Д. Я.). Лібералізм економічний, у свою чергу, передбачав вільну торгівлю та невтручання уряду в економічне життя. Націоналізм він трактував як «сукупність ідей, пов'язаних із нацією, чиї інтереси вважались за найвище добро». При цьому, на думку Нормана Дейвіса, існує два види націоналізму. Перший – державний, або громадянський, другий – «народний» («етнічний»). «Державний націоналізм, – указує науковець, – започатковується «згори», серед політичної еліти, що намагається поширити свої вартості на суспільство загалом». Народний, натомість, «зароджується на рівні простого люду, на дні, прагнучи спершу здобути масову підтримку, а вже потім повалити наявний державний устрій». При цьому агресивний політичний націоналізм «вимагає права на самовизначення задля побудови національної держави», в якій «величезна більшість громадян усвідомлює свою спільну ідентичність і належить до однієї культури». Як «соціалізм» будемо розуміти як «колективну віру», таку саму, як і націоналізм; віру, яка «виступає проти експлуатації та власників, для захисту не просто індивіда, а суспільства в цілому»[5]. Нарешті, будемо мати на увазі, що «легітимність» – це «визнання правомірності офіційної влади суспільством і міжнародним співтовариством».[6]

Сучасний стан інституційного розуміння проблеми

Сучасний стан «офіційного» розуміння сутності процесів, які відбувалися на теренах сучасної України в 1917—1920 pp., яскраво репрезентує фундаментальне видання «Україна: політична історія. XX – початок XXI століття», яке побачило світ заходами провідних академічних українознавчих інституцій та науковців сучасності. За деякими окремими винятками автори відповідних розділів повторили всі антинаукові, політично та ідеологічно заангажовані тези, сформульовані учасниками т. зв. «національно-визвольних змагань», які після 1920 р. опинилися на еміграції.

Міфи, які після проголошення державної незалежності України 1991 р. засвоїли і потягли у майбутнє колишні дослідники «Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни на Україні», якщо сказати коротко, є такими. Перше: в будь-який спосіб довести нелегітимність та «зрадницьку», «проросійську» сутність режиму Української держави на чолі з гетьманом Скоропадським. Друге: перекласти на нього всю політичну відповідальність за діяння попереднього політичного режиму, що його уособлювала Українська Центральна Рада. Головний «злочин», який ставили за провину гетьманові, полягав у тому, що він нібито «здав» Українську державу Росії, підписавши 14 листопада 1918 р. так звану «федеративну грамоту». Зробити це було необхідно для того, аби обґрунтувати історичну та політичну необхідність націонал-соціалістичного антигетьманського повстання та створення нової державної