Читати книгу - "Вбивство Петлюри. 1926"

Південної України. Інші газети наполягали, що він родом із Смоленська. Поліцейські офіційно повідомили, що розпочато слідство, хід якого контролюватиме особисто префект Парижа і начальник управління кримінальної поліції.

До речі, ім'я та прізвище терориста різними авторами та в різних джерелах подають по-різному: Шолом Шварцбард (саме таке ім'я йому дали при народженні), Шулим Шварцбард, Самуїл Шварцбард, Шолем-Шмуел Шварцборд тощо, що пов'язано з різним написанням у російських, австро-угорських, французьких документах (на судовому процесі обвинувачений проходив як Самюель Шварцбурд).

Уже на суді терорист так описував убивство: «Коли я побачив, що він виходить із ресторану на вулиці Расіна, то подивився йому в обличчя і крикнув: «Пан Петлюра?» Я дуже боявся помилитися й убити невинну людину. Він мені нічого не відповів, але інстинктивно повернувся до мене. Після цього я вже був упевнений, що це Петлюра, і знову крикнув: «Захищайся, негіднику!» Він нічого не відповів і замахнувся на мене палкою. Тоді я випустив у нього одну по одній п'ять куль». (Швацбард стріляв і шостий раз, але револьвер дав осічку. – Авт.).

Убивця продовжував так: «Публіка, що знаходилася неподалік, страшенно злякалась і кинулася бігти. Я віддав револьвер поліцейському, котрий підійшов, а натовпу, який збігся, пояснив, що прикінчив убивцю. І все ж я сумнівався, Петлюру я вбив чи когось іншого? Із полегшенням зітхнув лише в комісаріаті, коли дізнався від поліцейського, що вбитий є насправді Петлюрою».

Дуже цікава з психологічної точки зору розповідь одного зі свідків пострілів Шварцбарда – викладача англійської мови англійця Реджинальда Сміта: «Я сорок років викладаю, сорок років дивлюся в очі людям. Я добрий фізіономіст. Я ніколи не помилявся. На бульварі Сен-Мішель я підскочив до містера Шварцбурда, і глянув йому в очі, і, глянувши, зрозумів: це не вбивця. Це суддя. Це батіг Божий!»

До речі, містер Сміт був єдиним, хто не кинувся бігти, коли почалася стрілянина, а сміливо схопив убивцю за руку (коли вже Петлюра впав на землю) із криком: «Що ти наробив, негіднику!»

Далі англієць розповів: «Шварцбурд, білий як полотно, по-шекспірівськи повільно та спокійно відповів мені: «Я вбив убивцю…». Коли я дізнався, що він помстився за погроми – а я знаю, який жах – ці погроми, – я відразу змінив тон і висловив йому співчуття. Звичайно, Шварцбурд не винний. Будь-хто на його місці вчинив би так само. Людям, котрі заохочували погроми й ідеологічно надихали свої банди, не може бути ніякої пощади. До таких людей я відношу Петлюру».

Обвинувачений нічого про це не сказав (можливо, не пам'ятав), але як розповів один зі свідків вбивства, перед тим, як почати стріляти, Шварцбард нібито вигукнув на ідише: «Ір от фардинг а тейт!» («Ви заслужили смерть!»).

Із офіційного поліцейського протоколу й акта судово-медичної експертизи громадськості стало відомо, що після першої кулі, яка не була смертельною і влучила в праве плече, зробивши поверхову рану, Петлюра втратив рівновагу й упав на коліно, а потім звалився на тротуар. Шварцбард випустив ще п'ять куль у Петлюру, який лежав і ще намагався підвестися, – третій, четвертий і п'ятий постріли спричинили смертельні ушкодження внутрішніх органів, від яких поранений і загинув. Але загинув не на місці злочину, а приблизно за 35 хвилин після пострілів у невеликій монастирській клініці (туди його швидко відвезли на санітарному автомобілі), що знаходилася в кількох хвилинах їзди від вулиці Расіна. За деякий час будівлю клініки викупили прихильники Петлюри й відкрили там уніатську церкву.

Однак на суді адвокати сім'ї Петлюри й захисника Шварцбарда почали суперечку щодо характеру пострілів та акта експертизи. Урешті-решт адвокати загиблого зуміли довести (на основі порівняння зросту загиблого – 1 м 74 см, зросту вбивці – 1 м 65 см – та характеру кульових поранень), що експерти помилились і Петлюра впав лише після п'ятої кулі. Таким чином, вони, найімовірніше, хотіли переконати суд, що Шварцбард – герой-фронтовик, учасник двох воєн – дотримувався кодексу честі й ніколи не став би стріляти в людину, яка вже впала. Адвокат так висловився про свого підзахисного: «Він солдат і вміє стріляти».

Ще трохи доповнимо картину вбивства свідченнями інших людей. Деякі з них указували, що, падаючи, Петлюра щось вигукнув незрозумілою мовою, інші – що то просто був крик болю, якийсь свідок зазначив, що Петлюра вигукнув французькою «Допоможи мені, Боже!» (найменш імовірний варіант із огляду на рівень володіння загиблим французькою мовою). Поліцейський, який першим з'явився на місці вбивства, розповів, що Шварцбард не зробив ані найменшої спроби втекти, хоча зробити це було неважко, і відразу віддав у руки ажану револьвер. При цьому він сказав: «Знайте, що я вбив великого вбивцю».

Так відбулося вбивство Симона Петлюри, котре (як і процес над Шоломом Шварцбардом) лишається майже не відомою сторінкою історії хіба що для земляків убитого колишнього головного отамана та його вбивці. На Заході ж цьому питанню присвячений великий корпус полемічної літератури, написані фундаментальні наукові дослідження, ґрунтовні праці публіцистів, які аналізують і хід слідства, і судове слухання справи, і показання свідків, і змагання талановитих адвокатів.

Треба обов'язково відзначити, що вся західна література про вбивство Петлюри – і наукова, і популярна – чітко поділяється на дві категорії. До першої належать праці, написані прибічниками Петлюри, які вважають, що мав місце терористичний акт, підготований групою вбивць і ретельно спланований за вказівкою чи ОДПУ, чи Комінтерну. Другу становлять праці тих дослідників, учених, публіцистів, які твердо переконані, що Шварцбард – це вбивця-одинак, месник за знищених під час петлюрівських погромів в Україні рідних і близьких, що стріляв він із відчаю і керувався святим і праведним почуттям помсти.

Серед праць, що репрезентують перший, пропетлюрівський, напрям в історичній літературі, варто виділити студії кількох дослідників – це статті й книга сучасника та знайомого Петлюри, генерал-хорунжого армії УНР Миколи Шаповала «Про смерть Симона Петлюри», видана 1929 p. y Скрентоні, ґрунтовна монографія А. І. Яковліва «Паризька трагедія», видрукована в 1930 p. y Празі, та книга професора Василя Іваніса «Симон Петлюра – Президент України», що була опублікована 1952 p. y Торонто, а також дослідження західних істориків українського походження, які з'явилися вже в 1970-х pp. – Бориса Марченка, Юрія Кульчицького, Зиновія Соколюка, Матвія Стахіва та ін. Чимало цікавих фактів містить і дослідження Михайла Середи, присвячене політичним аспектам бурхливої історії отаманщини в Україні в 1918–1921 роках.